Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

вулич-ними бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі - щез, одружившись на огрядній сутенерці Клаві, Клавдії Олексіївні. Лейтенант з усього розмаху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.

Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя забльовані.

– Асфіксія, - сказала вона. - У власній блювотині. Швидше за все, його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім пере-росла у гангрену. Його викрали, але для чого - він нам ніколи не розкаже. Бідолаха, перемучився...

Тут усі собаки передмістя, що ніколи не затихають, особливо вночі, умовкли всі разом. Всі присутні як один повернулися: рожевий блин передмістя лежав внизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити. І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими крилами. Чоловік сидів навпочіпки, нерухомо, звісивши руки. Коли його обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив. Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник подивилися, здавалося, лише встигнули зморгнути, то наткнулися поглядами на порожній уступ бетонної плити.

– Що це? Що в хріна з нами усіма діється?! - закричав напарник.

– Схоже, він на щось показував... Здається, туди - на схід, - спокійно сказала Марія і посвітила ліхтариком на бетоновану доріжку. - Ходімо, любий, глянемо...

– Виклич підмогу. Мені все це не подобається, - прохрипів напарник.

– Така у тебе, любий, робота, - і Марі рушила у темряву.

Собаки задзяволили у дзвінку тишу; застукала електричка, напарник підстрибнув на місці, а коли обернувся до Марі, то тільки почув, як віддаляються її кроки в куцих хащах глоду. Напарник смикнув плечима, освітив труп ліхтариком. Нагнувся і побачив на шиї посинілі попруги.

– Ого. Так тебе задушили, і, здається, власним ланцюжком, сонечко моє потухле, - бадьорим голосом сказав він і притьма побіг за Марі.

Ультрафіолетом екрана комета тягнула красивий, з усього спектра, хвіст. Лінда не любила трави. Трава убивала розум. Але коли вони зустрічалися з Івою, то були тільки пиво і трава. Потім, обдовбавшись, вони довго мовчали, втикаючи у телевізор. Хвостата комета щезла, й екран розквітнув бутонами вибухів. Так, трава убивала розум. У неї є щось чоловіче, а трава убиває розум. Більше нічого. Лінда потягнула ще раз, передала люльку, намагаючись не дивитися на Іву. Хвиля люті, гаряча і противна, накрила її, відкотила, і вона розляглася на кріслі.

– Коли він востаннє озивався? - спитала вона сонним і байдужим голосом.

– Тижнів два тому. А нашого шефа я не бачила... - Іва зробила значущий вираз обличчя.

Порожню баржу хилитало на воді; вони лежали і вслухалися, як вітер б’ється за бортами, наче жива істота.

– Ні. Мене дістало. Все дістало. Три партії зірвалися. Мене пасуть менти, - Іва сіла, склала руки на колінах і почала вивчати себе у велетенське дзеркало напроти. Лінда під тридцятиградусним кутом теж спостерігала за нею, лежачи, з безпосередньою зміїною посмішкою на грані захоплення. Їй, видно, справді хотілося.

– Слухай, перестань дивитися так на мене. Я люблю мужиків. Зрозуміла? Мама двох дітей, блядь, - зле прошипіла Іва, звелася на рівні ноги і вийшла на палубу. На палубі волого і вітер ганяв кілька поліетиленових кульків. Попереду лежала ніч, позаду світилося вікно. Навіть немає охоронників. Значить, справи кепські, принаймні мої, так вирішила Іва. Їй не хотілося повертатись у широку каюту, де роз-ляглася Лінда. Вона не любила цю маленьку сучку - телеведучу. Але треба віддати належне: ця ялова має чіпкі, як у морського молюска, лапки. Вона умудрялася бути з майором, тягати для нього дівчат, отримувати за це бабки. Вона нічого не втратить. Так, нічого. Вони там всі такі, наче хто клонував їх. Але ось паскудна нитка, інтрижка, весело прошила її всю: зараз все закінчилося, і я повернуся до нормаль-ного життя, до Семена, і ніхто, напевне, не знатиме. Останнє висіло у повітрі гумовим запитанням. Риторика світу: тисяча інтриг у людини, а ти спробуй витягнути потрібну нитку. Спочатку цьому майору, рятівнику батьківщини, потім ще комусь потрібні були молоді дівчатка, незаймані. Потім пішли ще молодші. І кому знаття, що вони почнуть цим займатися в офісі Лади. Неймовірна чоловіча тупість. Але задоволення не терпить обережності. Лінда тягала зовсім малих сучок йому. З якоїсь відбірної дитячої конкурсної програми. Нічого особ-ливого. Мами та тата, а особливо мами, за винагороду, смішно навіть цифру назвати, уперто тягали вередливих дітей чи не в саме ліжко майора. Та і діти пішли поступливі... Баржу гойднуло. Іві стало приємно. То пройшов буксир, далеко під мостом, хвиля відбилася від бакена і лагідно потім почала хилитати баржу. Іві видалося, що вона тут тисячі років. Так багато змінилось у її житті. Вона закурила сигарету, потримала вогник запальнички, наче свічку, і злість у неї виросла прямо з темряви, вологої і противної, без вогнів.

Йому знову треба було повертатися. В таких випадках він завжди зупинявся в Іви. Він продумав, що з дільниці саме туди треба і їхати. На Цапу нічого не було, ніякої зачіпки, але він лишив його до ранку в камері. Нічого з таким не трапиться. Потім з оскомою подумав про Іву. Телефонний дзвінок вивів його з напівсонного настрою. Але мобільний зв’язок, як завжди, потребував кращого. Номер відбило, і він здивовано побачив на екрані телефон Іви. Він ліньки вийшов на трасу. Сніг дрібно сіяв у світових прольотах. Траса порожня, а на тому кінці, під самим стовпом, що насправді був пам’ятником, щось вовтузи-лося. Це лейтенанту не сподобалося, але він продовжував зупиняти таксі, не переймаючись: дільничним один хрін нема чим зайнятися, досить з нього Цапи і таке інше. Але сідаючи у пошарпаного жигулика, він напевне знав, що до Іви не дістанеться сьогодні, але якщо щось і буде, то в інший спосіб. І знову лейтенанта розбила сонна байдужість. Траса нагадувала повсть, просяклу водою. Музика з приймача то видавала такі децибели, що макітрилося в голові, то пропадала зовсім, і він у перервах слухав, як працює движок. Машини і жінки його заспокоювали. Зараз тільки