Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

залетіла на крилах мрій? Спитати її я не наважувався, але посунувся ближче до неї. Гавхар поглянула на мене, і тоді я спитав:

— Задумалась?

— Угу, — відповіла Гавхар, спершись на лікоть.

— Знов про Москву?

— Про різне. А ти?

— А я про тебе думав, — сказав я, погладивши її руку.

Гавхар засміялася.

— Я не жартую, — образився я.

— І я не жартую…

Гавхар подивилась на мене. В її погляді я побачив тривогу і сподівання. І любов… Я обняв Гавхар і притис її до себе…

Гавхар спала, і легкий усміх блукав на її вустах. Її сон був, мабуть, солодкий і спокійний, якою вона була й сама в цю мить. Щастя переповнювало мене, та водночас якийсь неспокій бентежив мою душу. Цей неспокій я відчув ще тоді, коли вперше почув про поїздку до Москви і коли вперше побачив Гавхар у Хіві… І хоч радість моя не знала меж, той неспокій мене не покидав.

Мій неспокій, навіть тривога, тільки посилились, коли я спробував прочитати щось на обличчі Гавхар. Я силкувався розвіяти сумні передчуття, але марно. Більше того, мене буквально вразила думка про те, якою ж беззахисною була наша любов. От якби життя наше знов повернулося на колишню колію! Повірити в те, що наші труднощі лишилися позаду, я не міг, а що нас чекало попереду? День нестерпної спраги, до якої має додатися голод?! Палюче сонце?! Розпечений пісок?! Настане світанок, ми рушимо в дорогу, а пустеля, яка і вчора була підступно ворожа до нас, стане ще небезпечнішою, і якщо вчора нам пощастило набрести на цей колодязь, то хіба можна сподіватися, що це трапиться ще раз?! Ці тривожні думки, щоправда, не здатні були повністю заволодіти мною, адже поряд була Гавхар, а в душі ще бурхала радість, народжена несподіваним спалахом нашого кохання…

Я розплющив очі і побачив Гавхар, що сиділа поруч.

— Любиш поспати? — сказала вона, погладивши мене по щоці. — А я дуже рано встаю. Сьогодні, уявляєш, прокинулась і не можу збагнути, де я опинилася, навіть злякалася спочатку. Потім тебе побачила і душа на місце стала. Ну що, підемо?

— Підемо, — мовив я, підводячись.

— Сьогодні ми повинні вийти до людей.

Я промовчав. Нічні думки знов давали знати про себе. Я спустився в колодязь, дістав казанець з водою, плеснув на обличчя. Умившись і напившись, поставив казанець знову на дно колодязя і став чекати. Гавхар спитала:

— Ну чого ти чекаєш?

— Хай набереться, візьмемо з собою води.

— У чому?

— Як у чому, у казанці й понесемо.

— Так не можна.

— Чому? — здивувався я.

— А якщо такі, як ми, люди завтра прийдуть до колодязя, що буде? Недаремно ж хтось залишив тут посудину, бо не про себе одного дбав.

Я подивував з її нерозважливості, але не став опиратися.

— Гаразд, якось перетерпимо, — мовив двозначно і заходився закривати колодязь, щоб не замело піском.

Устромивши згори вчорашній кущик, — може, хтось іще зверне на нього увагу, — я повернувся до Гавхар, і ми рушили далі. Рушили, як то кажуть, світ за очі. Не пригадую, щоб колись іще в житті довелося мені так нестерпно тяжко в дорозі. Щось боляче стукало в голові, я насилу переставляв ноги. Зійшовши на якийсь не дуже високий бархан, я не витримав і впав на пісок. Гавхар сіла поряд, спробувала підбадьорити. Але мені здалося, що немає такої сили, яка могла б відірвати мене від землі. А може, я й сам уже цього не хотів. В усякому разі, на саму думку про дорогу, сповнену невідомості, серце моє стискалося, а в душі здіймалася злість на Гавхар, наче вона була в чомусь винна. Але в чому? Адже й вона була в тій самій скруті, що і я, і її голова розламувалася від нестерпно розпачливих думок. Я спробував побороти свою втому і, не знаю вже як, підвівся з піску. Ми рушили далі, та скільки не йшли, жодних ознак того, що річка десь неподалік, не було. Довкола нас поблизу і вдалині були тільки схожі на зміїний слід ланцюжки барханів, що під яскравими променями сонця часом видавалися річкою. А де та річка насправді, ми не могли уявити.

Раптом кілометрів за два попереду нас виник піщаний вихор заввишки з тополю. Крім піску, в ньому обертався якийсь предмет, щось схоже на чималу змію. За хвилину все це злетіло до самого неба і пропало з очей. Серце моє закалатало в тривозі, я зупинився й гукнув, не відриваючи погляду від смерчу:

— Гавхар!

— Це буря, Бекджане, — відгукнулася вона, і в її голосі також була тривога.

Більше ми вже не встигли сказати жодного слова, забагряніло небо, заревів вітер, щось із нелюдською силою вдарило мене у спину, збило з ніг, жбурнуло на пісок.

— Руку, дай руку! — скрикнула Гавхар.

Я став навкарачки й спробував посунутись до неї, але новий шквал розкидав нас у різні боки.

— Лягай! Гавхар! Лягай! — гукав я у розпачі.

Не знаю, чула вона мене чи не чула. Тоді я сам, затуливши долонями очі, впав долілиць на землю.

— Бекджане! Де ти? Бекджане!!!

Її голос ледь чувся за ревищем вітру, наче долинав з недосяжної далечі.

По тілу в мене, немов забігали мурахи. Я підвів голову. Тепер ще б тільки розплющити очі. Нічого не бачачи, не знаючи, що робитиму в наступну мить, я на превелику силу відірвався від землі. Та вітер не дав мені зробити жодного кроку, одна моя нога раптом опинилася в повітрі, друга — по коліно в піску.

— Гавхар! Де ти, Гавхар!? — закричав я не своїм голосом.

І знову, крім ревища вітру, ніщо не торкнулося моїх вух.

— Гавхар! — крикнув востаннє, тамуючи дрож, що пойняв усе моє тіло.