Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

class="book">Відповіді не було нізвідки. Якусь мить я ще прислухався, а тоді, не в змозі стримати себе, заридав. Що тепер буде з нами? Що сталося з Гавхар? Більше ні про що я не міг думати. Вітер ревів не стихаючи, пісок скрипів на зубах, тисячами голок втинався в обличчя і руки. Що було далі, не знаю. Чи то вітер жбурнув мене знову на пісок, чи сам я, знесилений, похилився долі і знепритомнів. А коли розплющив очі, побачив, що лежу, по пояс заритий у пісок.

Вітер ущух, яскраве сонце безжурно світило над пустелею.

Я дивився на небо, але не мав сили навіть поворухнутися. Так минуло кілька хвилин. Що з Гавхар? Жива вона чи ні? Куди закинула її буря?

Зібравшись на силі, я виборсався з піщаної напівмогили, підвівся, зробив кілька кроків і озирнувся довкола, немов хотів з'ясувати, що ж устигла зробити з пустелі буря за ті кілька хвилин, протягом яких вона тут шаленіла. З усіх чотирьох сторін повиростали нові бархани, заввишки з добру тополю. Насилу переставляючи важкі, наче до них прив'язали по камінній брилі, ноги, я видерся на вершину одного з барханів. Приставивши до чола долоню дашком, уважно обдивився навкруги і знов-таки, крім високих та нижчих піщаних барханів, людське око ні за що не могло зачепитися.

— Гавхар!..

Ніякої відповіді. Я крикнув ще раз, відкашлявшись, прочистивши сухе горло. Відповіді не було. Що ж робити? Де її шукати?

Голова розламувалася від болю, я сів, схрестивши йоги, прямо на вершині бархана. Пустеля ніби потонула в безмежній тиші. Та раптом моїх вух торкнувся якийсь незвичний звук. Я здригнувся й озирнувся навколо. Але нічого не побачив. Звук повторився. Що б це могло бути? Серце забилося сильніше, я підвівся на ноги. Глухий звук, схожий на далекий гул бурі, наче виходив з-під землі. Все єство моє пойняв страх, ноги затремтіли й підломилися. І в цю мить очі мені рогом полізли: прямо переді мною піщаний бархан, на якому я стояв, здувся пухлиною з лівого боку. Схилом зазміївся, заструмував пісок, і з нього виткнулася людська нога! Нога Гавхар! Радість заполонила всього мене. Я скотився уперекид узбіччям бархана і кинувся розгрібати пісок руками.

— Гавхар! Люба, моя люба! — мов несповна розуму белькотів я одне й те саме, не в силі зупинити сльози, що котилися по щоках.

Нарешті я її відкопав. Бідолашна дівчина мало не задушилася і тепер жадібно хапала ротом повітря.

— В-во-ди! — мовила, приходячи до тями.

Де ж її взяти, води?! Я не знав, що мені робити, що вигадати. А зробити було щось треба, і я власною слиною зволожив їй вуста.

Гавхар кліпнула повіками.

— Бекджане…

— Я тут, Гавхар, — відгукнувся я, насилу стримуючи сльози.

— Буря пройшла?

— Пройшла, сонце світить…

— Тоді ходімо далі…

Гавхар спробувала підвестися, а мені стало не по собі: сама неспроможна стояти на ногах, а хоче йти далі! Я спробував узяти себе в руки і мовив спокійно:

— Відпочинь трошки. Дорога далека. Відпочинь.

Гавхар не відповіла. Щось, правда, прошепотіла і відкинулась, на пісок, заплющивши очі.

Я був вражений. Звідки в цієї тендітної дівчини стільки снаги, звідки в неї ця залізна воля? З якого потаємного джерела живляться вони? Я дивився на її набряклі, запалені ноги, на її розтріскані губи й запалі очі і щиро їй співчував. Слухаючи її, часом заздрив їй, а часом насилу стримував злість, віддаючись підступним думкам: «Якби не вона, хіба б довелося мені блукати цією жахливою пустелею?!»

Непомітно минуло близько години.

— Ну, вже можна рушати, — сказала Гавхар.

Я промовчав. А тоді, наче мале хлоп'я, що дріботить, тримаючись за материну спідницю, поплентав за нею.

Полудень пашів нестерпною спекою. До невтоленої спраги додався голод, іти було дедалі важче. Я зупинився, щоб стягти чоботи. Мені здалося, що босоніж іти буде легше. Гавхар уже й забула, де покинула своє взуття. Я спробував зняти чоботи, але вони міцно трималися набряклих ніг і не хотіли зніматися. Гавхар теж, зібравши всі сили, намагалася допомогти мені, та в неї нічого не виходило. Розлючений власною безпорадністю, майже непритомний, я щосили копнув її в груди тим клятим чоботом.

— Бекджане?! — розгублено зойкнула Гавхар.

— Що, Бекджане?! — ще більше розлютився я. — Що ти можеш мені сказати: «Уже недалеко, скоро дійдемо?» Це ти хочеш сказати?! А я тобі скажу, що це кінець. Тут ми і здохнемо! Розумієш, здохнемо! І змії висмокчуть нашу кров, а птахи повидзьобують очі.

— Бекджане! — скрикнула Гавхар, схопившись на рівні ноги. — Що ти говориш? Замовкни!

— Сама замовкни! Ніхто мене не примусить мовчати. І ти теж! І твої голодранці-більшовики також! Ніхто! Чула? Ніхто!

Викричавши все це, я раптом схопив Гавхар за плечі й заходився трясти її, скільки було моєї сили. Очі Гавхар від переляку стали ще більші, а руки метлялися, мов мотузки. Зненацька щось обпекло мені щоку, аж в очах заяскріло. В наступну мить я збагнув: ляпас! Вона дала мені ляпаса. Я відпустив її, але самому мені наче мову одібрало. Якусь мить ми міряли одне одного очима. В її погляді я прочитав жах і каяття. Мого злість, мов рукою зняло, я опустив очі.

— Бекджане, пробач мені!..

Гавхар шарпнулася до мене, але я з удаваною байдужістю відтрутив її і, повернувшись спиною, мовчки пішов назад.

— Бекджане! Куди? — розпачливо скрикнула Гавхар.

— Я повертаюсь, — відповів я, спинившись на мить. Гавхар вражено замовкла, а тоді ущипливо спитала:

— До свого дядька?

Я завмер, наче в серце мені вгородили кинджал. Що буде, якщо я справді повернуся? І що мене зупинило? Що більше мене лякає, пустеля чи непевність майбутнього? А може, мене зупинила туга за колишнім спокійним минулим? Так чи інакше, а щось мене зупинило, та, переборовши себе, я відповів:

— В усякому разі в той бік!

— Ну, то йди! Іди й не