Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

а уряд, «служба» зосталися, – це ж не дурничка, бо цього не швидко знайдеш по інших місцях – поткнися лиш! Та хіба не однаково, де «служити» – чи тут, чи дома, в Харкові? Ну, але все ж, здається йому, та історія, його минуле, й досі не дає йому вільно поступатися вперед.

Усім давно вже зник у Степана Петровича з обличчя: він не любив згадувати про це, бо після цієї згадки завсіди було йому… оповивало його щось таке – чи то пересердя на себе самого, чи нудьга, сум якийсь… І чого й нащо той сум? Цього Степан Петрович зрозуміти не міг, та навіть не хотів про це й думати, бо завсігди… А, цур йому…

– Іване! Забирай!

Степан Петрович устав з-за столу і пішов до кабінету. Там любить він одпочити по обіді на м’якій канапці[222], – її він на те саме й купив. Так гарно: все тіло обніма тепло, впокій. Гарно куняти!

Але цього разу Степан Петрович чогось не куняв. Якийсь надзвичайний невпокій обнімав його. Відкіля це він? Це все ті прокляті згадки! Вони не дають йому спокою. А нащо вони? Він їх давно не бажає, не хоче. Він уже давно помурував мур проміждо тим, що було, і тим, що єсть. Здавалося, що мур цей досить високий. Але ж, мабуть, – ні, бо те, що було, не хоче забуватися. Все гірке не швидко забувається, а воно – правди ніде сховати – таки гірке було! Але ж мусить же воно колись забутися!

Запевне мусить! Якби все пам’ятати, чого за життя зазнаєш, то…

Ні, зовсім розійшовся сон.

Він знайшов книгу, розгорнув і почав читати лежачи.

Це був якийсь юридичний трактат – Степан Петрович цікавиться юридичними питаннями (він був би юристом, якби скінчив університета). Але ж книгу писано такою важкою мовою, а по обіді голова так погано робить… Степан Петрович перегорнув одну картку, другу, а потім і не помітив, як книга тихо впала з рук на канапу, а сам він заснув спокійно, солодко…

Як прокинувся Степан Петрович, то вже смеркалося.

– Ото заспавсь! – подумав він і скочив з канапи. Він згадав, що взяв з канцелярії додому роботу – треба самому розплутати дуже поплутану справу. А проспав аж он поки!

– Іване! Вмиватись! Чаю!

Нашвидко вмившись, він залюбки випив три склянки чаю з цитриною[223] й сів до свого столу в кабінеті.

Надворі було вже зовсім темно, і видко було, як зірки мигтіли крізь вікна. Але Степан Петрович не мав часу на їх дивиться. Він підсунув лампу ближче до себе, розгорнув папери й почав читати. Іноді дещо записував олівцем, іноді мурмотав собі під ніс.

– Хитра шельма! Бач, як підводить!

І знов починав читати, потім дещо писати. Так збігав час, і Степан Петрович і не помітив, як проминуло годин зо дві. Аж тоді помітив, як у його трохи заболіла спина. Він випроставсь, потягся. Засидівсь як! Устав і підійшов до вікна.

Справді те було чи то тільки так здалося Степанові Петровичеві, – але од вікна мов дихнуло на його щось. Він штовхнув вікно рукою, – воно відчинилося. Запашне весняне повітря обняло всього Степана Петровича, пройняло йому груди; тихе зоряне небо глянуло на його з високої високості. У цій далекій од міського осередку вулиці не чуть ні гомону, ні гуркоту від повозів. Тихо, гарно…

Степан Петрович забув про свою роботу. Він стояв і впивався диханням ласкавої весняної ночі. І в грудях у його зробилося так гарно… Зовсім було б гарно, якби щось не защеміло там, у грудях таки ж…

Тихії зорі… Попід вікнами квітник, а в йому два-три дерева – яблуня та вишні. Вони цвіли білим цвітом, і той цвіт здавався таким гарним при світі від тихих зір. І чого це він здається таким гарним? Біле, та й годі, а гарне!..

Серед тихої ночі озвався спів. Степан Петрович пізнав співця. Це син сусідин – десь у Петербурзі співати вчиться, а тепер додому приїхав. Він часто співа й співа гарно. Мабуть, і в його в хаті відчинено вікно, бо голос долинає зовсім чисто й виразно. Слів Степан Петрович не розбирав, але голос у пісні гарний. Ось уже й замовк. Якби ще? Степанові Петровичеві так чомусь схотілося співу – він сам заспівав би, якби не одвик уже давно. Тепер уже нема хіті самому співати. А послухати хочеться. Знову почина. Це – відомий романс. Степан Петрович не любить таких річей. Самі вихиляси та викрутаси – більше нічого. Ну, дяка богові – кинув недоспівавши.

Степан Петрович уже хотів був одійти од вікна, але зоставсь. Високо-високо знявся чистий голос. Одна нота, друга, третя… Що це? Знайоме щось, дуже знайоме і дуже гарне…

Ой п’є Байда мед-горілку

Та не день, не нічку, та не одиночку…

Ой, що це? Мов іскра вогнева пронизала йому все тіло. Байда! Він знає цю пісню… Так часто співав… Так багато думав… Образ цього Байди так виразно колись малювався йому в думках. Це був героя образ, з тих героїв, що світять ясним світом з далекого темного минулого на сьогочасність і підносять дух у гору.

Прийшов до його цар турецький:

«Ой, що ж ти робиш, Байдо молодецький?»

– «Ой, п’ю, царю»…

Який правдивий образ Козаччини! Він п’є-гуляє – чому не пити й не гуляти? Але ж надходить ворог, і з гультяя робиться герой!..

«Сватай мою дочку та йди царювати!»..

Це вже спокуса!.. Ще давно… Був тихий і тепер… тільки не тут. Був у садку гурт товаришів… і всі співали. Співали й «Байду»… І потім зговорились саме про це, про таку спокусу. І він сказав, що ні одна дівчина могла б йому бути дружиною. І йому тоді згадувались одні карі вкраїнські очі… Де вони тепер?..

«Сватай мою дочку та йди царювати!»…

Не піде Байда царювати, бо не може проміняти свою Україну ну ні на що. Але ж він зна, що йому за те буде! Запевне зна! Та муки за рідний край йому кращі, ніж уся та повага від чужого народу в чужій землі.

Ой як крикне цар турецький

Та на свої слуги, слуги молодецькі…

Ось вона кара! Але ж солодко терпіти її:

Взяли Байду, ізв’язали

Та й за ребро гаком, гаком зачіпали…

Він уже не слухав, не міг слухати. Він обхопив голову руками і стиснув її так, мовби хотів роздавити. Але в туж мить у його все зникло, згинуло з-перед