Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

страшенно хотілося їсти. Жинь підвелася, розблокувала двері й пішла коридором, босоніж і невпев­нено, з туманним наміром вимагати їжу в першого, кого побачить.

— Ну то йди до біса!

Жинь зупинилася.

Голос долинав із-за дверей майже наприкінці коридору.

— І що накажеш робити? Повіситися, як жінки в Лю? Аякже, тобі б таке сподобалося!

Жинь упізнала цей голос, пронизливий, зухвалий і шалений. Вона навшпиньках пройшла далі коридором і стала біля дверей.

— Жінки з Лю захищали свою честь. — Цього разу чоловічий голос, значно старший і глибший.

— А хто сказав, що моя честь у мене в піхві?

Жинь затамувала подих. Венка. Це точно вона.

— Чи ти волів би, щоб я була бездиханним трупом? — закричала Венка. — Щоб мені зламали хребет, потрощили тіло, аби тільки нічого не проникло між ніг?

Знову чоловічий голос:

— Я волів би, щоб тебе взагалі не забирали. І ти це знаєш.

— Ти не відповів на питання.

Здушені звуки. Венка плаче?

— Поглянь на мене, батьку. Поглянь на мене.

Батько Венки щось відповів, надто м’яко, щоб Жинь змогла розчути. А вже за мить двері з грюкотом відчинилися. Жинь пірнула за ріг і завмерла, аж доки не почула, як кроки стихли, віддаляючись коридором у протилежному напрямку.

Жинь із полегшенням видихнула. Поміркувала трохи, а потім пішла до дверей. Вони були прочинені. Жинь кінчиками пальців торкнулася дерев’яного полотна й натиснула.

То і справді була Венка. Вона повністю постриглася. Вочевидь, відтоді вже минув якийсь час, бо волосся почало відростати невеликими темними плямами. Але обличчя було таким самим, сміховинно прекрасним, з відточеними рисами й пронизливим поглядом.

— А чого тобі в біса треба? — наполегливо поцікавилася Венка. — Можу чимось допомогти?

— Ви галасували, — сказала Жинь.

— О, як мені прикро. Наступного разу, коли батько відрікатиметься від мене, я просто це прийму.

— Від тебе відреклися?

— Ну, може, й ні. Інших спадкоємців у нього однаково немає. — Очі Венки були червоні. — Хотіла б я, щоб це було не так. Це краще, ніж коли він намагається говорити мені, що робити з власним тілом. Коли я була вагітна…

— Вагітна?!

— Була, — сердито зиркнула Венка. — І в цьому немає заслуг того довбаного лікаря. Він усе торочив, що курва Сайкхажа не визнає абортів.

— Сайкхажа?

— Неджина мати. У неї кумедне уявлення про релігію. Хіба не знаєш, що вона виросла в Призахідній республіці? І шанує тупого довбня Творця. Вона не просто прикидається з дипломатичних мотивів, а й справді вірить у те лайно. А ще підпорядковує все тому, що він написав у якійсь маленькій книжечці, де, вочевидь, згадується примушування жінок виношувати дітей ґвалтівників.

— І що ж ти зробила?

У Венки запульсувала жилка на горлі.

— Проявила винахідливість.

— О.

Якийсь час вони обидві дивилися в підлогу. Тишу порушила Венка.

— Хочу сказати, що боліло лише трохи. Не так сильно, як… Ну, ти знаєш.

— Ага.

— Саме про це я й думала, коли це зробила. Постійно думала про їхні свинячі рильця, тож було неважко. А леді Сайкхажа може сміливо йти до біса.

Жинь сіла на край ліжка. Було на диво приємно сидіти поруч із Венкою — розгніваною, нетерплячою, грубою. Вона виплескувала чистий гнів, який усі інші немовби придушували, — за це Жинь і була їй вдячна.

— Як твої руки? — запитала Жинь.

Минулого разу, коли вона бачила Венку, її руки були обмотані такою кількістю бинтів, що Жинь узагалі не була певна, чи не втратить Венка їх зовсім. Але тепер пов’язки зникли і руки не висіли нерухомо по боках.

Венка розігнула пальці.

— Права загоїлась. А ліва вже ніколи не буде нормальною. Її повністю викривили, і я не можу рухати трьома пальцями на лівій руці.

— Ти ще можеш стріляти?

— Виходить непогано, поки я можу тримати лук. Для мене зробили спеціальну рукавичку. Вона тримає три пальці зігнутими, тож мені не доводиться робити цього самій. Трохи практики — і з мене буде користь на полі. Хоч не схоже, що в мене вірять. — Венка посовалася на ліжку. — А що ти тут робиш? Неджа підкорив тебе гарними словами?

Жинь посунулася.

— Щось таке.

Венка дивилася на неї з чимось, що могло бути заздрістю.

— Отже, ти досі солдат. Щастить.

— Не впевнена, — сказала Жинь.

— Чому ж?

Якусь мить Жинь думала над тим, щоб розповісти все Венці: про Зміївну, Печатку, про те, що вона бачила з Чаґханем. Але Венка не мала терпіння для деталей. Венці не було до них діла.

— Просто… Я вже не можу того, що робила раніше. — Вона склала руки на грудях. — І сумніваюся, що колись знову зможу.

Венка втупилася в неї:

— То це через це ти плакала?

— Ні, я просто… — Жинь тремтливо вдихнула. — Я не знаю, чи буде від мене якась користь…

Венка закотила очі:

— Ну ти ж іще можеш тримати меч?

Роздiл 12

Протягом наступного тижня про незалежність від Імперії оголосили ще три провінції.

Як і передбачав Неджа, південні Воєначальники здалися першими. Зрештою, у півдня більше не було причин лишатися відданими Імперії чи Дадзі. Третя Макова війна вдарила по них найдужче. Їхні біженці голодували, на їхній території спалахнула епідемія бандитизму, а напад на Осінній палац знищив будь-які шанси отримати на нараді в Лусані поступки чи обіцянки допомоги.

Провінції, розташовані неподалік Арлона, повідомили про наміри відколотися від Імперії через захеканих делегатів, які подорожували сушею. Решта відправили поштових голубів. Через декілька днів до воріт Арлона прибули й самі Воєначальники.

— Півня, Мавпи і Кабана, — Неджа перераховував провінції, поки вони спостерігали, як вартові Ежиденя проводили до палацу огрядного Воєначальника Кабана. — Непогано.

— Тепер у нас чотири провінції проти восьми, — сказала Жинь. — Не такі вже й неймовірні шанси.

— П’ять проти семи. А ще вони гарні генерали.

Це справді було так. Жоден із південних Воєначальників не успадкував рангу від народження, всі заслужили його у кривавих банях під час Другої і Третьої Макових війн.

— І Цолінь прийде.

— Звідки така впевненість?

— Цолінь уміє обирати сторону. Зрештою він прийде. Радій, це майже так само добре, як ми й сподівалися.

Жинь думала, що тільки-но утвориться союз чотирьох провінцій, вони негайно вирушать у похід на північ. Але політики швидко розбили її надії на стрімкий наступ. Південні Воєначальники не привели в Арлон своїх військ. Їхні армії лишилися в рідних провінціях, вагаючись і спостерігаючи, а не вступаючи в бій. Південь вичікував. Вийшовши зі складу Імперії, Воєначальники убезпечили себе від гніву Вейсжі, але доки не вислали військ проти Імперії, вони ще мали шанс, що Дадзі прийме їх назад із розкритими обіймами та пробачить усі гріхи.

Минали дні. Наказ вирушати не надходив. Союз чотирьох провінцій цілими годинами поспіль обговорював стратегію в нескінченних військових нарадах. Жинь, Неджа й Кітай були присутні на всіх. Неджа — бо був генералом, Кітай — бо за химерним збігом обставин його тепер вважали наймайстернішим стратегом, хай навіть і не найбажанішим, а Жинь — суто тому, що цього хотів Вейсжа.

Вона підозрювала, що її мета полягала в залякуванні, забезпеченні певності: якщо спірлійка зі знищеного острова жива й здорова в Арлоні, то, можливо, перемогти в цій