Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Та це ж ясно, синьйоре Меїс! Така дірка в небі збентежила б Ореста до краю.

— Чому?

— Ось я вам поясню. Ореста пече жадоба помсти. Нетямлячись, він прагне втамувати її, і в цю мить, глянувши вгору, бачить дірку, крізь яку на сцену прориваються якісь ворожі віяння. І руки йому мимоволі опускаються. Орест стає Гамлетом. Запевняю вас, синьйоре Меїс, вся різниця між античною трагедією і трагедією нового часу зводиться до одного — до отієї дірки в картонному небі.

І він пішов, накульгуючи.

Із захмарних верховин своїх абстракцій синьйор Ансельмо частенько скидав отакі снігові лавини думок. Звідки вони в нього бралися? З чим були пов’язані, що його наштовхувало на них — усе це приховане десь там у хмарах, а той, хто слухав його, лише на превелику силу міг утямити, що він говорить.

Однак образ маріонеткового Ореста, збентеженого діркою в небі, чомусь закарбувався в моїй пам’яті.

«Які все ж таки маріонетки щасливі! — зітхав я. — Небо над їхніми дерев’яними голівками завше рівне, без ніяких дірок. Ані душевного сум’яття, ані вічних питань, ані жодних перепон, ані тяжких думок, ані вагань та сумнівів — нічого! Вони можуть бути сміливими і залюбки віддаватися своїй грі, кохати, втішатися почуттям самоповаги і власної гідності, бо це небо скроєне на їхню мірку і є гідною покрівлею для них і для їхніх діянь.

А прототип такої маріонетки, любий синьйоре Ансельмо, — розвивав я свою думку, — ви маєте в себе вдома — це ваш паскудний зятьок Папіано. Він достоту вдоволений низеньким небом з пап’є-маше над своєю головою, зручним і спокійним прихистком мальованого бога, який дивиться на все крізь пальці, а то й просто заплющує очі та охоче відпускає гріхи. А на будь-яке шахрайство такий бог сонним голосом бурмотить: «Береженого бог береже». А ваш Папіано, той береже себе. Для нього життя — постійна гра, в якій треба неодмінно когось ошукати. Отож він з великою охотою вплутується в першу-ліпшу інтригу. Меткий, заповзятливий базіка!»

Було Папіано років сорок. Високий на зріст, міцної статури. Почав уже лисіти і густі з сивиною вуса стирчали просто під великим носярою з тремтливими ніздрями. Очі сірі, гострі й такі ж неспокійні, як руки. Він усе бачив і все обмацував. Розмовляє, наприклад, зі мною, і не збагну, яким побитом бачить, що за його спиною Адріана старанно начищає якусь річ або прибирає в кімнаті. І притьмом біжить до неї прислужитися, кидаючи мені на ходу:

— Pardon![23]

Вихоплює в дівчини з рук те, над чим вона порається:

— Ні, дівчинко, поглянь: треба отак!

Сам начищає, ставить на місце й повертається до мене. А то як побачить, що в його брата починаються корчі (той слабував на падучу), підскочить до нього і поляскає долонею по обличчю, дасть щигля в ніс:

— Шіпіоне! Шіпіоне!

Або дмухає йому в обличчя, аж поки хворий отямиться.

Як би все це розважало мене, коли б не моє минуле.

Ще з перших днів Папіано, мабуть, здогадався, що в мене не все гаразд. Принаймні щось відчув. І заходився обережненько брати мене в облогу, спочатку ходив околясом, а тоді все частіше став закидати вудочку, сподіваючись, що я бовкну щось. Мені здавалося підступним кожне його слово, кожне запитання, навіть нейбезневинніше. Тим часом я намагався не виказувати йому недовіри, аби не зміцнити його підозри. Але мене так лютили його манери облесливого інквізитора, що я не міг як слід приховати свого роздратування.

Дратували мене ще й дві обставини — внутрішні, потаємні. По-перше, те, що я, не заподіявши нікому зла, не вчинивши нічого поганого, змушений був з усіма поводитись обачно, весь час бути на сторожі, наче втратив право на спокійне життя. Щодо другої обставини, то мені самому не хотілося брати її до уваги, і я від того потерпав ще дужче. Скільки разів я казав собі: «Отямся, дурню, не зважай на того причепу!»

Та не міг не зважати, не міг отямитись.

Боротьба, яку я вів з самим собою, щоб не усвідомлювати свого почуття до Адріани, не давала мені поміркувати над тими наслідками, до яких може привести це почуття при моєму аж надто ненормальному становищі в житті. А відтак я тупцював на місці, до болю невдоволений собою, вічно заклопотаний, з сум’яттям у душі, але з безтурботною усмішкою на обличчі.

Те, що я підслухав крізь опущені жалюзі того вечора, коли повернувся з Неаполя Папіано, ще не виявилось явно. Напевне, погане враження, яке склалося в Папіано про мене після розмови з синьйориною Капорале, несподівано розвіялось при нашому знайомстві. Він, правда, дошкуляв мені, але, мабуть, просто за звичкою і, в усякому разі, без прихованого наміру вижити мене. Навпаки! Що ж він замислив? Адріана після його повернення весь час була засмучена й мовчазна. Синьйорина Сільвія Капорале зверталася до Папіано на «ви», принаймні на людях, а цей несосвітенний нахаба при всіх говорив їй «ти». Він дійшов до того, що називав її Рея Сільвія. Я не знав, як розуміти його зухвалість і блюзнірство. Хоча бідолашна вчителька музики й не заслуговувала великої пошани, однак і такого ставлення з боку сторонньої людини теж не заслуговувала.

Якось увечері (світив місяць уповні, було ясно як удень) я побачив її зі свого вікна. Самотня й зажурена, стояла вона на балконі, де ми тепер збиралися дуже рідко і вже не мали колишньої втіхи, бо відразу з’являвся Папіано і не давав нікому й слова мовити. Цікавість підбила мене підійти до неї і, як то кажуть, захопити її зненацька.

У коридорі біля дверей моєї кімнати, як завше, лежав брат Папіано у тій самій позі, в якій я побачив його вперше. Було це його постійне місце чи він стежив за мною, виконуючи братів наказ?

Синьйорина Капорале плакала на балконі. Спершу вона нічого не хотіла казати, тільки скаржилась на нестерпний головний біль. А тоді раптом обернулась до мене, глянула у вічі й, поклавши руку на моє плече, спитала:

— Ви мені друг?

— Якщо ви ЗГОДНІ виявити і цю честь… — відповів я, вклонившись.

— Дякую. Тільки не говоріть мені, бога ради, милих речей! Коли б ви тільки знали, як потрібен мені друг, справжній, щирий друг — і саме зараз! Ви маєте зрозуміти мене, бо ви, як і я, один на світі… Але ви — чоловік! Аби ж то ви знали, аби ж то знали…

Стримуючи ридання, вона прикусила носову хустинку, однак і це не допомогло, й вона