Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

Глава 17

От як би точніше описати, як Лесик на мене подивилася? Звузила очі, наче прицілювалась. Напружився, до пострілу підготувався, та недостатньо, бо замість відповіді дивне питання почув.

- Ти ж сьогодні чарку перехилити встиг?

- Ну, так, одну встиг. А що?

- Тоді завтра продовжимо цю розмову.

- Леся, в цій умові є якийсь сенс потаємний?

- Для мене – так. Не сьогодні.

- Я зараз тут, я при тверезому розумі – в чому проблема?

- В тому, що ти таким щоразу видаєшся. Визнаю, ти правий, ці ігри і мене вже дістали. Завтра все і з’ясуємо остаточно - обіцяю. Від розмови не ухилятимусь, ховатися і тікати не стану. А зараз - іди.

- А чому завтра?

- Хочу тенденцію змінити.

- Яку?

- От завтра і розповім.

Я аж розгубився, а Леся мене все у прочинені двері відсувала. Крок за кроком задкував, їй піддаючись, і вийшов. Ні, ну це все напевне має якесь логічне пояснення, та уявлення не маю яке саме. Достобіса ідей, але жодна не наближує мене до осяяння. Пів дороги до зупинки пройшов, вирішив Мілу потурбувати.

- Слухай, справа термінова і делікатна, - стисло окреслив події дурнуватого вечора, тільки хотів спитати до чого це все, як Міла мене питанням випередила.

- Ти пив сьогодні?

- Та ви обоє намахані? Що за питання? Хіба я проблеми з алкоголем маю?

- Здається, трохи так. Ти до Лесі два рази за все життя наважився підійти, і обидва – наче хоробрості у рідкому вигляді для того мав закинути.

- Та це ж ніяк не пов’язано!!!

- От Лесі завтра це і будеш доводити. Набридли ви мені обидва! Двоє дорослих, а в голові мотлоху дитячого під саму маківку!

Не брахатиму, що все одразу зрозумів, та трохи таки розвиднюється. Що я придурок, що вона та ще вигадниця. Але зіграю за правилами. Глянув на годинник, повернувся у підвальчик, запитався яка міцність тієї наливки, що пів вечора сьорбав, а рюмку так і не спорожнив. Так, на всяк випадок, але щоб напевне і з запасом, ще година в мене є. Погуляв навколо кварталу, а як комендантска почалася, ще посидів на лавці біля під’їзду – от тепер можна повертатись. На годиннику двадцять третя п’ятдесят вісім, стою під дверима Лесі, на дзвоник натискаю. Чую, як підходить, лається, але двері відчиняє. Не дав їй рота розкрити.

- Так, слухай сюди. Я більше ніж дві години тому випив сорок грамів наливки міцністю двадцять п’ять градусів. Зважаючи на мою вагу, температуру повітря і інтенсивність моєї прогулянки, алкоголь вже давно і повністю вийшов з організму. Це я тобі як медик кажу, - дивлюсь на годинник. – А за сорок секунд, офіційно починається те довбане завтра, коли нарешті я можу сподіватись на серйозну розмову.

- От вже шкодую, що пообіцяла тієї розмови не уникати! Постійно ти все псуєш!

- А тепер що не так? Тверезий? Так! Завтра наступило? – пересвідчуюсь, що не помимлвся. – Теж так! Тепер яка умова?

- Ти ще питаєш? Та тепер я просто…

- Все, досить тих реверансів, любиш героїв? А вони всі рішучі і спонтанні. То й наслідуватиму їх, героїв твоїх улюблених!

Тепер не вижене, не дам їй шансу. За перший поцілунок у вухо отримав, за другий – мляво по плечу ляснула, а третій – оце вже діло! Наосліп у кімнату її ніс, відпускати небезпечно, хто зна що утне. О, гарне оновлення в меблях – життя все кращає, подумав, коли побачив велике ліжко замість дивану. А потім вже й не думав зовсім, всі думки в ночі розчинились. Все зробив, щоб і у Лесика часу на роздуми не було. На ранок плани мав грандіозні, але о п’ятій годині прокинувся не від цілунку бажаного, а від набридливого дзеленчання біля вуха. Кого там чорти несуть? Таки чорти біди наробили – багато поранених у клініку везуть, мушу негайно до роботи стати. Лесик на той дзвінок не відреагувала, спала міцно, та довелося розбудити. Чого ж у нас щоразу все шкереберть? Поки вона намагалась сон проженути, я кімнатою бігав, речі збирав. Бачу – прокинулась вже, сидить, очі тре, на мене сердито з під лоба дивиться.

- Лесик, вибач, що розбудив, та ще й не так як планував. Мене на роботу викликали, мушу бігти.

Все, вдягнувся. Та хвилину ще маю. Підсів до неї, руками обляччя обхопив, поцілував швиденько, бо час підганяє – захоплюватись права не маю.

- Не тікаю і не тікатиму. Й тобі не дозволю – не сподівайся навіть.

По очах її бачу, каламутяться надія з підозрою, не знаю хто перемагає поки. Притис до себе міцно і на вухо прошепотів:

- Ми разом. Все, вороття не має. Не ховайся від мене. Як звільнюся – чекай. Добре?

- Добре, - заспаним хрипким голосом відповіла.

Біля дверей ще на хвилинку застрягли, та хоч би як хотілося той момент розтягти – затримуватись права не мав. Забрав із собою її невпевеність і побіг чимдуж. Прибув на роботу вчасно, як приготувався – почалась різанина. До вечора передишки не мали, вже з ніг збивалися. Телефон не встиг на підзарядку кинути, висадив в нуль. Ледь ноги пересуваючи доплентався додому, взяв сумку свою з речами і поїхав до Лесика. Стою, на дзвоник натискаю і нервую. А раптом не переконав? Раптом знову все шкереберть піде, бо телефонувала і подумала що телефон через неї вимкнув? Ось зараз на це питання відповідь матиму - чую як відчиняє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍