Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Мій любий попутник, Інна Земець

Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

120
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 60
Перейти на сторінку:

– Привіт, як ти сьогодні? – з порогу запитала вона.

– Фантастично! Один сеанс масажу - і здоровий вже як кінь, пів селища на світанку оббіг.

– Коли наступний? Щоб і другу половину оббігти міг.

– За два дні.

– Сам займаєшся?

– Звісно, багато чим сам займаюсь. Все перерахувати?

Мовчки до холодильника підійшла, закрутилась біля плити.

– Ще не снідав?

– Ні.

Зготувала щось, виклала на таріль, вказала мені на стілець і по той бік столу влаштувалась.

– Мені вже набридло тобі нав’язуватись, та наостанок все ж дещо попрошу. Не для себе – для тебе. Витягни нарешті свою макітру з дупи і доведи справу до кінця. Зараз ти маєш набагато більше, ніж навіть найсміливіші мрії багатьох. Жалюгідість тільки в у тебе в мозку твоєму потороченому. Марафон поки може і не пробіжиш, та припини вже дуріти, бо жити нормальним життям заважаєш собі лиш сам. Як вчиниш – твоя справа, я більше не втручатимусь, можеш жити добре чи існувати погано, зрештою, сам собі хазяїн. Моє життя не крутиться орбітою довкола твого, годі. Сьогодні був останній раз, коли сунула носа до чужого проса. Вибач, що потурбувала - більше старих помилок не повторю, - глянула на годинник і пішла до дверей. – Прощавай.

 

За два дні повернувся на тренажери, за тиждень подумав шо здохну, на другий вже про це мріяв, а на третій - почав під наглядом потроху на тростину переходити. Згадав, як невдовзі після повернення здуру сам собі дозволив на ковіньку перескочити – як сперся, так і склався на підлогу мов маріонетка, лиш гірше собі зробив. І підказувала ж інтуїція, треба було Максимовича одразу повертати. Тепер інша справа. Так, марафон не пробіжу, та і раніше не бігав і на майбутнє планів таких не мав. Знеболювальні викинув - з алкоголем так смакували, що ледь не захопився понад міру. Годі вже з себе дурня клеїти. Дариного терпіння і так на два пожиттєвих кредита вичерпав. На подвиг в машину сісти ще не здатен, тож зненацька її не заскочу, але ситуацію виправляти необхідно. Довго не думав, просто почав їй писати. Нічого не пояснював, не вибачався і не обіцяв – просто питав як справи. Вона не відповідала, але я продовжував. Мовчанку тримала довго, та все ж пробив оборону. А там слово по слову і до телефоної розмови допустила.  Дізнався, що брат її зараз у відпустці, всі в одну «рукавичку» набилися. Розповіла, що поки він тут, вирішила дати подружжю трохи простору і до себе повернутися. Запитувала, чи я вже їжджу в офіс. Не пояснював детально, просто сказав що досі за межі будинку ще не виходжу. Поміж тим дізнався про її робочий графік, обережно розпитав чи ніяких особливих планів на тиждень не має. І коли вже повернулись до загальних тем, далі ходити околяса не став:

– Дара, я дуже сподіваюсь ти не відмовишся від запрошення. Завтра на тебе о дев’ятнадцятій біля твого будинку машина чекатиме. І я у себе чекатиму. 

Послухав її тихе дихання і завершив розмову не чекаючи кінця липкої паузи.

– Сподіваюсь, побачимось..

В призначений день поголився, себе до пристойної охайності довів, вечерю власноруч зготував і чекав та надіявся. Може марно, але сильно. Та Дара часто дивувала і завжди приємно. Зустрів гостю, запросив до столу, старанно і жваво бесіду підтримував. Розмова ніби і потекла легко та невимушено, як колись,  але з її очей недовіру вигнати не вдавалось. І не дарма. Сьогодні відпускати її і не думав. Засиділись допізна – всіх комунікативних навичок до того доклав, а коли таки помітила, що час наближається до двадцять другої, підвелась і почала збиратись додому. Нічого не сказав, просто підійшов, взяв за руку, що по телефон в сумку пірнула і зупинив цілунком. Я ніжно торкався її губ, неспішно, дивлячись у очі, намагаючись все без слів сказати і чекав чи відповість. Відповіла. Я стримувався як міг, розтягуючи цей болючий кайф і затягуючи нас глибоко, звідки вже не виберемось. Її дихання вторило моєму, руки піднялись до талії і повільно рушили вгору, ніжно торкаючись спини. Не відпускаючи ні на мить її губи, я повільно вів Дару за собою аж поки не відчув диван. Продовжуючи ловити її подих потягнув на себе міцно тримаючи за талію. Дара сиділа на моїх ногах, обіймала своїми і тримала в долонях моє обличчя, поки мої пальці неспішно просувались під сукню, міліметр за міліметром підіймаючись вгору. Я не давав їй передишки, дражнив і збуджував, ніжно торкаючись чутливої шкіри і вкладаючи в цілунки всю свою пристрасть. Болісно-солодко тягнулись хвилини і щось абсолютно хижацьке вже прокидалось всередині мене. Мої губи рушили вниз шиєю, слідуючи за пульсуючою веною. Дара відвела волосся вбік, даючи мені більше простору, а її інша рука ледь відчутно заповзала мені під сорочку. Мене пронизувало струмом щоразу, коли кінчики Дариних пальців ніжно торкались моєї шкіри. Ми вже втрачали контроль і ніжність почала перетворюватись на ту давню пам’ятну лісову пожежу. Я притискав її до себе так сильно, що майже не відчував одягу, який все ще нас розділяв і… Клятий, бісів, довбаний Дарин телефон цієї миті заграв якусь дуркувату мультяшну мелодію. Ми сиділи важко дихаючи і дивились одне одному у почорнілі очі.

– Маю відповісти, - Дара підвелась і поправляючи свій одяг пішла до сумки. – Привіт. Ні,  не вдома, у справах. Та вже збираюсь, - вона на мене не дивилась, я бачив лиш її спину. – Так, добре, пізніше зателефоную, якщо вдома знову зв’язок не зникне.

Вона замовкла і лишилась на місці, не випускаючи з рук телефон.

1 ... 44 45 46 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій любий попутник, Інна Земець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мій любий попутник, Інна Земець"