Читати книгу - "Рубінова тінь минулого, Анна Ліє Кейн"

Я мовчала і з ненавистю дивилася на демоницю. Її костюм був залитий кров'ю. І судячи з того, що на Наріне з пошкоджень були лише кілька подряпин і зачіска, що розтріпалася, то багряна рідина належала іншій. Щелепу звело судомою від люті. Гнів навіть надав сил, щоб я змогла відштовхнутися руками від підлоги та піднятися рачки.

Наріне хвилину милувалося тим, як я підводжуся, а потім криво усміхнулася:

- Думаю, ти поділяєш мої почуття. Тим більше, що сьогодні загинули твої батьки. І тепер це сталося саме з твоєї вини.

Майже вирівнявшись, я завмерла. Незрячим поглядом дивилася в підлогу. Груди ніби стиснули металевим обручем, але одночасно розпирали зсередини.

Вони не повинні загинути марно! Я мушу все повернути!

Різко піднявши руку вперед, випустила потік енергії. Наріне відсахнулася вбік. Користуючись збентеженням, я знову кинулася до порталу, але за крок до нього мене повторно збило з ніг. Відлетівши до вікна, невдало впала на руку. Кінцівку обпалило болем зсередини. Здається, перелом.

Змусила себе підвестися на ліктях. Наріне зробила крок ближче, оглянула мене зневажливо.

- Я допоможу тобі, Елері. Врятую від мук.

Над її долонею сформувався чорний вихор. Мене охопила паніка. Я знала це заклинання. Востраса. Колись саме їм Дорайн стратив Йозефа. Мені таке не відбити.

Але…. Якщо я тут помру, то що буде з дітьми? Що буде з цим світом, якщо Аргал втілить у життя свій план?

Чорнота зірвалася в мій бік.

Я заплющила очі, передчуваючи жахливу вогненну агонію, але нічого не сталося. Наступної миті поруч пролунало розлючене шипіння.

Швидко розплющила очі та не повірила в те, що побачила. Мене закрив собою Страж. І цього вартового я могла б впізнати серед тисяч. На очі самі собою навернулися сльози полегшення від зустрічі зі знайомим змієм. Захотілося кинутися рептилії на шию, поки вона скелялася довгими іклами в бік Наріне. Демониця стояла, дивлячись на хранителя чоловіка широко розплющеними очима, руки її безвільно обвисли, а обличчя розгублено витягнулося. Ми з нею одночасно озирнулися, коли до кабінету зайшов Дорайн.

- То ось які у тебе термінові справи.

- Дор, що ти… - спантеличено подивилася на чоловіка демониця. Її розгубленість буквально сочилася з образу. Я ж сиділа і з подивом переводила погляд зі Стража на демона.

- Відійди від неї, Наріне, - жорстко скомандував Дорайн. Його вартовий, як слухняний пес, завмер біля мене.

- Дор, - з відчаєм видихнула Наріне. - Ти не розумієш. Вона небезпечна.

- Відійди! – повторив демон. - Я розберуся сам.

Погляд темно-сірих очей звернувся до мене. Від нього стало одночасно спокійніше та тривожніше. Як він тут опинився?

Скосила очі у бік магічного кола. Мені до нього залишилося три-чотири кроки. Біль в руці притупився, змінився з ріжучого на ниючий і знов наростав.

-Ти мій чоловік! - Раптом істерично вигукнула Наріна. - Я ношу твою дитину! Ти повинен позбутися цієї дівки! Вона загрожує мені та нашій родині!

Дорайн щось шукав у моєму погляді. Я підібгала губи, не маючи гадки як змогла б передати свої почуття. Не знаю, що чоловік побачив у глибині зіниць, але він повернувся до своєї дружини та…

Наступної миті пролунав хрускіт, звук розриву тканин і м'язів. З грудей Дорайна з'явився золотий хвіст. Демон скрикнув, загарчав, очі налилися червоним.

Поруч зі мною несамовито зашипів Страж і кинувся до господаря.

- Ні! - наш здвоєний крик пролунав по кабінету і відбився в коридорі.

Золотий хвіст, що пробив легені демона, сіпнувся назад. Дорайн, втративши опору, впав навколішки. На підлогу стікала темна кров. Опустив темніючий погляд.

Моє тіло паралізувало від жаху.

Наріне зірвалася з місця і кинулася до Дорайна. Моєю другою реакцією було зробити те саме. Тільки запізніле усвідомлення, що я не цілитель, змусило мене важко підвестися на ноги, відірвати погляд від демона, і рушити в інший бік.

Останнім, що я побачила перед тим як поринути в темряву, була Наріне, що плакала над тілом Дорайна. Повз неї до мене кинулися Стражі, а за ними до кабінету швидко вбіг пошарпаний Аргал...

…- Ти куди? - обурено вчепився кігтиками мені у вухо компаньйон.

Завмерши, оглянула знайомий перон Шеданського вокзалу. На колії стояв новенький потяг. Залишилося лише кілька хвилин до вирушення. Навколо метушилися люди. Ті, хто проводжав, махали, щось вигукували, сміялися. Ті, що прийшли просто подивитися на нові вагони, стояли або сиділи біля паркану.

- Ель? - Геррі схилився до мого обличчя, глянув у вічі: - Що сталося? Ми таки не в минулому? Нас закинуло в чистилище чи…

- Геррі, - повернувшись до друга, повільно розтягла губи в посмішці. Пухнастик смішно смикнув вухом, оглянув мене скептично:

- Наче я. А ось ти мене лякаєш. Ти куди так побігла?

Вражено озирнувшись, я відійшла до огорожі, сперлася спиною на прути та схилила голову.

- Ти маєш рацію, мені не можна тут просто так бігати. Я мушу залишатися на місці.

- Правильно. А ми звідси точно виберемося? А то я щось уже зголоднів. Може якось допомогу викличемо?

Піднявши голову, я дивилася на вагон, біля якого на мене натрапила мама. Потяг видав гудок. Останні пасажири поспішали застрибнути у двері. Ось на перон вискочила жінка в темно-зеленому костюмі, двома руками вона притримувала картонний пакет, обернулася і щось з усмішкою сказала чоловікові, що мчав за нею. Швидше застрибнула у вагон. За нею заскочив і чоловік, дбайливо притискаючи до себе букет квітів, які так подобалися його дочці.

Потяг рушив з місця. Дивлячись на це, я повільно сповзла огорожею вниз. Очі застилали сльози. Майже не чула, що казав мені Геррі. Він стрибав з плеча на плече і намагався зрозуміти, що зі мною відбувається, а я дивилася у віконце, за яким сміялася гарна молода пара. Віконце пропливало повз мене, коли жінка обернулася. Наші погляди на мить зустрілися, а потім я схопила Геррі в оберемок, притиснула до себе і заплакала.