Читати книгу - "Ковток повітря"

зображеннями картин на стінах десь в Італії, від яких аж волосся стає дибки.

Коли робота і родинне життя стають кісткою поперек горла, я йду до Портіуса, щоб відволіктися, відпочити. Та сьогодні це мені чомусь не вдавалося. Ніяк не міг позбутися своїх думок. Як і у випадку лектора з Лівого клубу, я не слухав старого — його слова були лише тлом для моїх думок. Щоправда, часом лекторові вдавалося привернути до себе увагу, натомість голос Портіуса був надто спокійним, а манера говорити надто стриманою. Зрештою я його перебив:

— Скажіть, Портіусе, якої ви думки про Гітлера?

Довгов’язий Портіус стояв біля каміна, поставивши ногу на решітку і спираючись ліктем на поличку. Від здивування в нього мало не випала з рота люлька.

— Гітлер? Ви маєте на увазі цього німця? Любий друже, я взагалі про нього не думаю.

— Бачте, проблема в тому, що своїми клятими витівками він змусить нас думати про нього.

Від слова «кляті» Портіус зніяковів, хоча не подав і знаку. Утім, як завжди. Така вже в нього натура. Знову почав походжати кімнатою, випускаючи у повітря клуби тютюнового диму.

— Не бачу причин приділяти йому якусь увагу. Типовий авантюрист. Скільки таких було до нього і скільки ще буде після. Ефемерність, нічого більше.

Не надто розуміючи, що таке «ефемерність», я продовжував наполягати на своєму:

— Гадаю, ви помиляєтеся. Це стерво Гітлер не такий, як решта, так само, як і Сталін. Вони не з тієї старої гвардії, що ради забави страчувала людей на гільйотині чи розпинаючи на хресті. Ці хлопці належать до нового покоління. Таких ми ще не бачили.

— Любий друже, в цьому світі все вигадали ще до нас!

Ну звісно, це ж улюблений вислів Портіуса. До всього нового він ставиться зі зневагою. Варто завести мову про останні новини, як він тут же відповість, що подібне трапилося за якогось там імператора. Навіть у розмові про аероплани згадає, що їх, можливо, використовували колись і на Криті, чи в Мікенах, чи деінде. Я спробував описати йому свої враження від виступу того лектора, пояснити, що передчуваю наближення біди, але він не захотів того слухати. Тільки повторив, що все в цьому світі вигадано до нас. Тоді дістав з полиці книжку і зачитав абзац про давньогрецького тирана, який, поза сумнівом, був практично близнюком Гітлера.

Ми ще трохи посперечалися. Цілий день я чекав, коли зможу виговоритися. Сміх та й годі! Я, звісно, не бовдур, але й розумником себе назвати не можу, а коло моїх інтересів зазвичай обмежується типовим переліком тих, що й у пересічних товстунів мого віку, які мають двох дітлахів. Та навіть моїх інтелектуальних здібностей достатньо для того, щоб побачити: звичний для нас уклад життя викорінюють. Шкірою відчуваю це. Перед очима постають картини війни і післявоєнного періоду: черги за продуктами, переслідування, гучномовці з пропагандою. І я не один про це думаю. Нас таких мільйони. Хлопці, з якими випиваю у пабах, водії автобусів, комівояжери — всі говорять про те саме: коїться щось недобре. Вони теж відчувають, як земля буквально йде з-під ніг. А цей високоосвічений інтелігент, який усе своє життя тільки те й робив, що читав книжки, не помічає очевидного. Каже, чхати він хотів на Гітлера. Відмовляється вірити в те, що ми стоїмо на порозі нової війни. У будь-якому разі, оскільки сам він не брав участі у бойових діях, ці проблеми його не хвилюють: для нього війна — це щось на кшталт поганенької вистави порівняно з падінням Трої. Не бачить сенсу перейматися через якісь там гасла, гучномовці та солдатський однострій. «Ну хто при здоровому глузді взагалі на це зважатиме?» — постійно повторює він. Колись не стане Гітлера і Сталіна, натомість назавжди залишаться такі речі, як «вічні істини». Таким чином він намагається сказати, що знає заздалегідь, як усе складеться. Як і раніше, вихованці Оксфорду продовжуватимуть походжати по завалених книжками кабінетах, цитувати вислови латиною, курити добірний тютюн з банок з емблемами. І не було жодного сенсу намагатися щось йому довести. Певно, від того юного комуніста і то було б більше користі. Згодом наша розмова, як завжди, зосередилася довкола подій сивої давнини. А тоді звернула на поезію. Після цього Портіус дістав з полиці збірку творів Кітса і почав читати «Оду солов’ю» (чи, може, жайворонку — вже й не згадаю).

Вірш виявився довгим. Але мені подобається слухати, як Портіус декламує. Це йому непогано вдається. Виробив голос, читаючи лекції у школах для хлопчиків. Стане, зіпершись на що-небудь, з рота стирчить люлька, а гучний голос впевнено ллється, здіймаючись на кожному рядку. Відчувається, що він цим живе. Не знаю, для чого вся ця поезія, та на деяких людей вона справляє чудодійний ефект — заспокоює, як музика. Я не завжди дослухаюся до Портіуса, коли він читає вірші, не намагаюся зрозуміти слова, але їхнє звучання розслабляє мене. Мені це дуже подобалося. Але сьогодні ніяк не вдавалося розслабитися. Поезія! Самі лише звуки, нічого більше. А що далі? Для чого все це? Її не протиставиш кулеметам і гарматам.

Я дивився на Портіуса. Він стояв переді мною, спершись ліктем на книжкову полицю. До чого ж кумедні ці викладачі з приватних шкіл! Вічні учні. Все життя по колу з тими самими уривками з латинської і давньогрецької поезії. Раптом я згадав, що коли був тут уперше, він читав мені той самий вірш. З тією ж інтонацією, а коли дійшов до рядків, в яких йдеться про «таємне вікно» чи щось подібне, його голос затремтів. У голові промайнуло: та в ньому ж не лишилося жодної іскри життя! Це просто примара. І всі хлопці, на кшталт нього, такі ж самі небіжчики.

А може, і чимало з тих, кого ви зустрічаєте щодня на вулиці, теж уже мертві. Людину вважають мертвою тоді, коли її серце перестає битися. Та я маю іншу думку. Зрештою, після того, як наше серце припиняє працювати, дещо в нашому тілі продовжує функціонувати — волосся, наприклад, може рости роками. Як на мене, справжня смерть настає тоді, коли людський мозок втрачає можливість сприймати нову інформацію. Як у випадку з Портіусом. Бездоганний смак, висококласна освіта, але абсолютне неприйняття будь-яких змін. Постійно оперує тими самими завченими фразами, виголошує ті самі ідеї. І таких, як він, чимало. Їхня свідомість більше не працює — вони просто рухаються по інерції вперед-назад по тій самій колії, з кожним кроком усе більше перетворюючись