Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Розділ 10.

– Ти готова? – до кімнати Еллі нетерпляче зазирнув Ірвіс. – У нас обмаль часу, свято скоро почнеться.

– Уже йду! – гукнула з-за декоративної ширми Корнелія і за мить вийшла в центр кімнати в новій сукні, яку пів години тому з подивом отримала від Інґрід.

– Тримай, вона нова й чудово підійде для вечірніх гулянь. Я не знаю твого розміру, але, сподіваюся, що таки вгадала, – сказала самовілка перш ніж вручити невеличкий білий пакунок, скріплений червоною атласною стрічкою.

Вже згодом Еллі побачила його вміст, а щойно приміряла сукню – зрозуміла, що в її небагатому гардеробі з’явилася нова улюблена річ. Тканина була достатньо цупкою, щоб не пропускати холод, і при цьому не парила, її небесно-блакитний колір чудово підходив під колір дівочих очей і білосніжні пасма завитого волосся, частково зібраного в нескладну зачіску, а довжина була трохи вище щиколотки, що видавалося доволі незвичним. Ноги обтягували теплі панчохи й високі білі чоботи, всередині утеплені грубим шаром хутра, руки по лікоть тонули в того ж кольору рукавицях, а голову від вечірніх північних морозів ховав глибокий, оздоблений білим хутром каптур.

 

– Маєш прекрасний вигляд! – видихнув Ірвіс, не здатний відвести від вечірньої супутниці погляду.

– Дякую! – сором’язливо відказала та, відчувши, як до щік приливає рум’янець.

Ніхто й ніколи не дивився на неї так зачудовано. Корнелія часто ловила на собі байдужі, зверхні, зневажливі погляди, проте здебільшого залишалася непомітною для придворних, які зумисне її уникали. Хтось вірив легендам про прокляття, накладене на неї самими богами, а хтось переймався, що невідома хвороба може бути заразною. Проте ці причини, чомусь, не заважали цим самим людям відкрито спілкуватися з королем – його вони, схоже, боялися більше за прокляття чи недуг його єдиної спадкоємиці.

Саме тому тепер принцесу долали змішані відчуття: від збентеження до легкої гордості, адже чи не вперше в житті вона сама собі подобалася й не лише через новий одяг. Тут і тепер її ніхто не гнобив непроханими принизливими "компліментами", не уникав гидливим поглядом, не нагадував про "потворне тіло", не пригнічував природну красу недолугим убранням... Тут Корнелія почувалася вільною, гідною, НОРМАЛЬНОЮ – й саме у цьому вбачала найбільшу красу.

– Ходімо? – ввірвався в думки голос Ірвіса.

Еллі кивнула й першою вийшла в коридор. Сильф зачинив двері, а тоді порівнявся з нею. Вони обоє почувалися дещо ніяково, тож перші кілька хвилин ішли мовчки.

– То що на нас чекає цього вечора? – наважилася порушити тишу принцеса.

– Бельтайн – це свято десятків вогнищ, випивки та хороводів, тож нудно нам точно не буде. Ми маємо час до опівночі, щоб добряче повеселитися, – всміхнувся хлопець у палкому передчутті гарного відпочинку.

– А далі що? Чому лише до опівночі?

– А далі… – сильф розгубився, однак через мить продовжив, ретельно підбираючи слова: – далі всі охочі усамітняться, щоби скоритися поклику природи. Розумієш, ця ніч особлива. Існує думка, що природа не родитиме, якщо її не задобрити м-м-м… сексуальною енергією.

– І ви дійсно в це вірити? – глузливо пирхнула Еллі.

– Хтось і справді вірить, або просто хоче в це вірити. А хтось лише користується нагодою, щоб гарно провести час, – «як ти, наприклад» – подумала дівчина, проте ввічливо змовчала, уважно дослухавши:

– Наші землі, як бачиш, не здатні багато родити, однак є трохи родючих полів на сході. Найвідчайдушніші з нас не впускають жодної нагоди догодити природі та її духам, адже не можна знати напевне, наскільки це допомагає.

Еллі кивнула, погодившись зі словами сенешаля. У світі, де навіть боги дають про себе знати, не варто недооцінювати силу старовинних ритуалів. На відміну від Середнього світу, тут можливо все. Це вражає й лякає водночас, бо власне життя здається невагомою й непомітною піщинкою у безмежному просторі, сповненому гнітючого й невідворотного хаосу...

– Ох! – вигукнула принцеса. Задумавшись, вона не помітила за поворотом постаті й ненароком налетіла на лорда Хродґейра.

Той, швидко зреагувавши, притримав її за плечі й поцікавився стурбовано:

– Все гаразд?

– Так, – відказала дівчина, потираючи лоба.

У неї склалося таке відчуття, ніби її голова щойно не в чоловіче тіло врізалася, а щонайменше в скелю. «Як можна бути таким… твердим?» – ледь не зірвалося обурене з язика.

– Ви вже йдете? – поцікавився Інґвар, перевівши погляд на Ірвіса.

Той кивнув.

– Ти певна, що справді хочеш цього? – питання прозвучало цілком спокійно, однак дівчина по очах бачила, що чоловіка це дійсно турбує.

– Так, – утім, не так упевнено, як хотіла б, відповіла Корнелія. – Мені цікаво, як це – жити звичайним життям і просто веселитися. Батько… точніше король Сайріфії раніше не дозволяв мені відвідувати подібні дійства. Але тут його влада не діє, тож я можу творити все, що душі заманеться.

– Маю певні сумніви щодо цього, – похмуро й незрозуміло пробубнів лорд.

Очевидно, він не схвалював рішення своєї гості, однак заборонити їй що-небудь робити не посмів. Знав, що не має на це права, та й без того надто завинив перед нею, хоч зробив це несвідомо. Йому здавалося, замість того, щоб зблизитися, вони, навпаки, віддаляються одне від одного – й це неприємно дряпало серце. Таємниці створили між ними двома чималу прірву, подолати яку змогла б лише правда. Одначе ця правда загрожувала перерости в безодню значно-значно більшу, тож Інґвар вирішив шукати інший шлях для примирення. А для цього йому належало проявити трохи більше довіри й трохи менше контролю.

– Захищай її! – наказав суворо своєму сенешалю лорд. – Якщо з її голови хоч волосина впаде…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍