Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

однак, пережила героїчний пік свого розквіту і тепер поволі згасає - подібно до цивілізації кельтської, провансальської чи, скажімо, ацтекської. Утилітарно-пропагандистським аспектом цього міфу є твердження про історичну безперспективність українських мови й культури, їх іманентної неповноцінності порівняно з мовою та культурою російськими і, відповідно, про об'єктивну неминучість їхнього зникнення. За совєтських часів про “прогресивність” цього процесу говорилося урочисто, нині говориться радше нейтрально, ба співчутливо. Проте навіть російськомовні інтелектуали не помічають, здебільшого, курйозності висловлюваних у їхньому середовищі докорів українській культурі за відсутність у ній, скажімо, “свого Достоєвського”, чи загальну сумнівність глибокодумних сентенцій про те, що “справжньої” української мови ніде вже немає, тому що міста, мовляв, розмовляють по-російськи, села - на суржику, а Західна Україна - на якомусь химерному діалекті (“суміш польсько-румунсько-австрійсько-мадярської”, - як без жодного гумору пояснювала одна київська дама).

І нарешті, четвертим, порівняно новим, тобто справді пост-імперським є міф про засилля західних українців (“бандер” і “націоналістів”) у керівництві сьогоднішньої України, про їхнє прагнення нав'язати всім нормальним, тобто зросійщеним українцям свою “западенську” мову, культуру, релігію і, взагалі, встановити своє “панування” (не дарма ж вони там, у Галичині, називають себе всі “панами”) над усією Україною. [70] Структурно цей міф надзвичайно подібний до “теорії всесвітньої жидо-масонської змови” - у тому її різновиді, зокрема, який побутує в нинішній Росії. І хоч реальна кількість галичан у верхніх ешелонах української влади така ж мізерна, як і кількість євреїв серед влади російської, а з президента Кравчука був, либонь, такий самий “бандера”, як із Єльцина “жид”, - для міфологічної свідомості раціональні аргументи немов не існують, тому що ґрунтується вона не на логіці, а на магії, на ритуальних заклинаннях і фантастичних образах, котрі реальніші від будь-якої реальності.

До певної міри цей міф є модифікацією старого імперського міфу про Україну як “галицьку” вигадку й, ширше, таку собі “польсько-німецько-австрійську інтригу”, в рамках якої добропорядні галицькі русини (тобто ті самі міфічні русичі-руські-росіяни) були штучно перетворені в якихось “українців” з інструментальною метою дальшої експансії на схід, націоналістичного обдурювання лояльних малоросів та руйнування православно-загальноруської єдності. Та ще більшою мірою цей міф є нині відповіддю на інший націоналістичний міф, який справді утвердився в Західній Україні, - міф про Галичину як про “український П'ємонт” і, відповідно, про особливу національно-просвітницьку та політично-мобілізаційну роль Західної України щодо Східної. [71]

На цьому останньому прикладі особливо наочно видно загальну тенденцію поступового перетворення агресивних імперських міфів у більш помірковані, “оборонні” постімперські міфи, що стають уже своєрідними “репліками” на націоналістичні “відповіді”, котрі дедалі частіше тепер сприймаються як небезпечні “виклики”.

Примирити ці міфології, попри їхню позірну “поміркованість” (чи, краще сказати, слабкість, зумовлену браком належної пропагандистської та поліцейської підтримки), неможливо. Міфології, як уже не раз зазначалося, ірраціональні, а їхні носії цілком нечутливі до аргументів розуму. “Подолати міфології неможливо, - казав д-р Горський, - але можна і треба захищати від них принаймні свою територію” - територію здорового глузду.

Зменшити їхню деструктивну силу й обмежити вплив можна двома способами. По-перше, розв'язавши політичними засобами ті суспільні суперечності, котрі сприяють міфотворчості й створюють сприятливу кон'юнктуру для використання міфів у ідеологічній боротьбі. Й, по-друге, деконструюючи самі міфи, показуючи, як вони зроблені, “очищаючи їх, - за висловом Жоржа Ніва, - від ірраціональності”.

Неможливо подолати одну міфологію іншою - навіть за допомогою таємної поліції, жорстоких репресій і тотального контролю за інформацією. У поєдинку двох міфологій, колоніальної й антиколоніальної, потрібен, вочевидь, якийсь третій, принципово інакший, неконфронтаційний підхід - назвімо його постколоніальним. Лише так, мабуть, можна змінити усталену ієрархію міфологізованих понять та відносин, зруйнувати бінарну опозицію, один із членів якої панує (чи прагне до панування) над іншим.

У чудовій статті “Постколоніальні риси сучасної української культури” австралійський учений Марко Павлишин пропонує цікаву програму деміфологізації сучасного українського дискурсу. “Постколоніальний підхід до культурних явищ, - пише він, - передбачає вивищення як над колоніальною, так і над антиколоніальною точкою зору, завдяки глибшому, різнобічнішому поглядові на проблему. Такий підхід ґрунтується на усвідомленні того факту, що антиколоніальна ідеологія нерозривно пов'язана з колоніальною і фактично зберігає в собі її структурні особливості. Постколоніальний підхід визнає обмеженість обох термінів, “колоніалізм” та “антиколоніалізм”, і намагається обернути їхню обмеженість собі на користь: у політиці - схиляючись до прагматизму, вільного від ідеології, у мистецтві - забавляючись колоніальними міфами, без бажання їх якось спростовувати чи підтверджувати”. [72]

Здійснити таку постколоніальну програму, однак, непросто, оскільки в умовах суспільної конфронтації будь-яка “третя сторона”, що намагається стати над поєдинком, опиняється найчастіше між двох вогнів. Доля українських, як і, зрештою, російських лібералів та, особливо, їхніх “постколоніальних” текстів, однаково неприйнятних і для колоніальних, і для антиколоніальних ідеологів, є водночас переконливим і сумним підтверженням згаданих труднощів. [73] І все ж навряд чи існує якийсь інший спосіб деміфологізації суспільної свідомості, крім як через послідовну деконструкцію, демістифікацію й, відповідно, марґіналізацію конфронтаційних міфів у суспільному дискурсі.