Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

стала суттєвою частиною ідеологічних установок та орієнтацій не лише російського, а й українського, головним чином російськомовного, населення України.

На жаль, досі так званий комплекс малоросійства розглядався, як правило, в контексті пропаганди, а не науки, в контексті більш-менш проникливої, але незмінно викривальної антиколоніальної публіцистики, [66] а не, скажімо, антропології, соціальної психології чи психоаналізу. Тим часом перед нами типовий, описаний класиками культурної антропології, приклад засвоєння аборигенами колоніальної точки зору на себе як на недонарод із недомовою, недокультурою, недорелігією і т. д. і т. п. Це - прийняття фальшивого й самопринизливого self-image (уявлення про себе), нав'язаного колонізаторами, - в даному разі, уявлення про таку собі “співаючу і танцюючу Малоросію” (за Гоголем), котра коли й мала якесь самобутнє минуле, то майбутнього вже аж ніяк мати не може.

Американська дослідниця Оксана Грабович, розвиваючи ідеї Франца Фанона, чудово описала цей процес засвоєння колонізованими негативного self-image, нав'язуваного колонізаторами, процес інтерналізації негативних проекцій панівної культури. Оскільки колонізований народ, - пише вона, - “внаслідок своєї політичної, економічної й загальної залежності від колонізатора не має змоги проектувати на нього свої власні негативні якості (“колективну тінь”, у термінах Юнґа, тобто все те негативне і деструктивне, що існує у колективній психіці), то він змушений проектувати їх на самого себе…” Приймаючи систему цінностей колонізаторів, колонізоване суспільство вступає в дедалі гостріший конфлікт із самим собою. Абориген починає ненавидіти себе і тим самим поглиблює власне приниження й поневолення. “Поневолена група стає врешті зневаженою меншістю на власній землі”. [67]

Як називають цю меншість у більшості наших міст, я гадаю, вам добре відомо: “быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники” - перелік дерогативів можна продовжити. Все це, мені здається, похідне аж ніяк не від українського націоналістичного міфу, а чогось цілком іншого, йому протилежного.

Мільйони україномовних провінціалів - будівельників, двірників, сміттярів, міліціонерів та інших “лімітчиків”, що втікають зі свого колгоспного “третього світу” в російськомовний “перший”, перебувають, утім, у дещо кращому становищі, ніж аборигени Африки чи Америки, бо, на відміну від них, легко можуть змінити свою “шкіру”. Адже їхньою “кольоровою шкірою”, головною ознакою їхньої “другосортності” й “неповноцінності”, є їхня “коров'яча”, “колгоспна”, “бандерівська” (в термінах російськомовного “першого” світу) мова. Тож вони позбуваються цього огидного рудименту - і кінця цьому “прогресивному” процесові поки що не видно.

Триваюча соціальна й культурна марґіналізація україномовного населення є потенційним джерелом вельми гострих суспільних конфліктів. Ситуацію погіршує також загальна двозначність становища двох основних конкуруючих етнокультурних груп, україно- та російськомовної (що складається приблизно порівну з власне росіян та зрусифікованих українців). Офіційно саме українці визнані “корінною”, “титульною” нацією, а українська мова вважається “державною”, тобто ніби єдиною чи принаймні “головною” офіційною (втім, у будь-якому регіоні, за законом, можуть офіційно використовуватись мови інших меншин - “у місцях їхнього компактного проживання”. Це означає, зокрема, що майже в усіх містах російська мова може бути de jure такою ж “офіційною”, як і українська, і навіть іще “офіційнішою” - як воно є на практиці, себто de facto).

Українці, таким чином, аж ніяк не є панівною групою в Україні, а, тим більше, не є панівною українська мова. Розрив між формальним і реальним статусом українського (україномовного) населення та української мови є причиною багатьох непорозумінь та дедалі глибшої ідеологічної конфронтації. Українців цей формальний статус не влаштовує саме тому, що він - суто формальний, декларативний, має з реальністю дуже мало спільного і, головне, не передбачає практично жодних механізмів для своєї реалізації. Що ж до росіян, то цей самий формальний статус, хай навіть суто декларативний і далекий від реальності, криє в собі, однак, потенційну загрозу їхньому нинішньому привілейованому становищу - як рушниця на стіні, котра все-таки може колись вистрілити. Обидві сторони, таким чином, вкладають у ті самі поняття різний зміст і зовсім по-різному інтерпретують реальність.

Цим непорозумінням і, відповідно, міфотворчості сприяє також офіційна, успадкована від совєтських часів, статистика, котра визначає українців як більшість (74 відс.), а росіян як меншість (22 відс.). Цим формальним співвідношенням між етносами підміняється інше, суттєвіше і реально значущіше, співвідношення між мовноетнічними групами. Мовби за дужки виноситься доволі очевидний факт, що українська “більшість” щонайменше на третину складається з русифікованих українців, котрі за своїми культурними, коли не політичними орієнтаціями значно ближчі до російської “меншості”, разом з якою, власне, й забезпечують соціально-економічне й мовно-культурне домінування російськомовного населення в більшості великих міст, тобто в усіх тих центрах, включно з Києвом, котрі мають вирішальне значення для політичного, економічного й культурного життя країни.

Непорозуміння поглиблюються також унаслідок поганого усвідомлення колоніальної та постколоніальної специфіки України, зокрема - механізмів соціально-культурного домінувания однієї мовноетнічної групи над іншою та, власне, механізмів самовідтворення цього домінувания в умовах національної, здавалося б, незалежності та формальної рівноправності усіх груп. Поширена на Заході ідея (й практика) “позитивної дискримінації”, тобто системи державних “підтримчих дій” (affirmative actions), спрямованих на усунення соціокультурних наслідків “дискримінації негативної”, яка застосовувалася протягом багатьох років проти певних етнічних, расових, мовних та інших груп (наприклад, проти жінок), не знаходить ані найменшого розуміння навіть серед російськомовних лібералів, котрі вбачають у таких заходах лише загрозу “насильницької українізації”, тобто загрозу своїй формальній рівноправності та реальному домінуванню.

Ідеологічна конфронтація природним чином сприяє мобілізації різноманітних міфів - для пропагандистських, як, зрештою, і для психотерапевтичних (сублімаційних, компенсаційних, анестезуючих і т.ін.) потреб. Українські націоналістичні міфи розглянуто вже доволі докладно; тож я зупинюсь головним чином на протилежних, “антиукраинских”, чи, краще сказати, постімперських міфах.

Передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, [68] та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки - котрі, однак, весь час прагли з'єднатися знову з “загальноруським” деревом і прагнуть цього сьогодні - всупереч своїм “націоналістичним”, “антинародним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і, значною мірою, втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт - у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов'янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції в СНД” тощо.

Цікавішою є трансформація цього міфу у специфічно “креольський” міф про Україну як “колиску двох братніх народів”, російського й українського, котрі обидва є в Україні однаково “корінними” - з усіма правовими, мовно-культурними й іншими наслідками, які з цього випливають. [69] Як правило, цей міф поєднується з класичним “малоросійським” (“гоголівським”) міфом про Україну як про достатньо самобутню, “екзотичну” цивілізацію, котра,