Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

для спільної праці. Ця зустріч була цікавіша, ніж кілька розмов з послами деяких держав упродовж наступних півтори годин.

У п’ятницю після роботи ми з дружиною вилетіли до міста Тандер-бея. Воно розташоване на північно-західному березі озера Верхнього десь приблизно за 1500 кілометрів від Оттави. Це все ще провінція Онтаріо. Літак летів на висоті близько 10 кілометрів. З такої височини земля нагадує мапу. 27 мільйонів канадців розселені не на всіх 9 млн. квадратних кілометрів території, а вздовж південного кордону. На захід до провінції Альберта людські поселення поширилися й північніше, але загалом людність зосереджена в південних частинах Канади. Проте навіть і ця південна частина величезна для отих 27 мільйонів. І під літаком в основному незаселена земля, порізана прямісінькими шляхами на чіткі прямокутники. По цій мережі вузьких доріг у широтному напрямку від одного океану до другого пролягає кілька широких шляхів, що йдуть паралельно головній трансконтинентальній автостраді. Така досконала система шляхів просто вражала.

В аеропорту нас зустріла велика група людей з блакитно-жовтими прапорами, хлібом-сіллю і квітами. Нас привітав Петро Михайлишин — голова «Просвіти», та Ілько Яремчук — голова міської управи Руху.

До вечора лишалося ще трохи часу, і нас запросили на екскурсію до будинку «Просвіти». Кілька десятків років тому тут буяло суспільно-політичне й культурне життя, а тепер великі зали дихали пусткою. Оглянули чималу бібліотеку української літератури. На запитання, чи багато людей приходять до читальні й беруть книжки в бібліотеці, Михайлишин, скрушно хитнувши головою, сказав, що, на жаль, мало ходять і мало користуються бібліотечними книжками.

— Так що ж таке ваша «Просвіта», — спитав я, — музей минувшини чи осередок сучасного життя української громади міста?

— На жаль, — відповів голова, — нас, українців, стає дедалі менше, бо молодь відходить у канадське англомовне середовище.

— Чому вона відходить? — запитав я.

— Освіту здобуває англійською мовою, фах також, до праці йде в англомовне середовище. Наша молодь з дитинства спілкується з англомовними дітьми, закохується, одружується. У змішаній родині важко зберегти українську мову.

Літній чоловік говорив про це спокійно, просто констатуючи факти. Напевне, його душа давно перегоріла, і він змирився з неминучістю згасання українства в Канаді. Мені ж сумно ставало від його слів.

У суботу Михайлишин і Савчук запросили нас оглянути славнозвісний водоспад Какабека. Дорога пролягала горами, плавно згинаючись то в один бік, то в другий, спускаючись нижче і знову підіймаючись угору. День був теплий і сонячний. Ще здалеку почав долинати потужний гук водоспаду. Що ближче ми підходили, то він могутнішав. Біля водоспаду зупинилися.

Намилувавшись дивовижним витвором природи, поїхали до церкви. Це був православний храм, у якому правив отець Зміївський з Харківщини. Потім отець Труш ознайомив нас зі своєю греко-католицькою церквою. Отець Іван Труш раніше жив у Польщі. До Канади переїхав не дуже давно. З обуренням звертався до канадських українців: «Чому ви тут у демократичній державі зійдетеся двоє докупи й говорите по-англійськи? Я ріс у Польщі. Нас, дітей, ганяли й переслідували за те, що ми українці. Польський учитель у школі як почує, що ми, школярі, між собою заговоримо українською мовою, зразу ляпаса дає. Проте всюди, де сходилися українці, ми говорили своєю мовою. Ви хвалитеся канадською демократією, але вона не пішла вам на користь, бо ви ж перестаєте бути українцями».

Як і в Західній Європі, так і в Канаді священики вважали за цілком нормальне надавати мені можливість звертатися з промовами до парафіян. Я не зловживав довір’ям і виголошував недовгі промови, проте користувався з цих нагод із задоволенням. У церквах зачіпав проблеми моралі та змальовував згубний вплив московської атеїстичної окупації на моральний стан нашої нації й підкреслював, що духовне відродження і повернення до добрих національних звичаїв і моралі потребуватиме більше років, аніж реформування й відродження економіки.

Із «Щоденника посла»

У понеділок я зустрівся з Тернопольським, одним з найвідоміших юристів, колишнім членом Верховного суду Канади, викладачем права в Торонтському університеті.

Свого часу я серйозно цікавився конституційним правом, вивчав французьку й німецьку конституції і вважав цю галузь права предметом особистих зацікавлень. У Києві, бувши депутатом Верховної Ради 12-го скликання, став членом Конституційної комісії. І коли потрапив до Канади, хотів створити групу канадських юристів для роботи над проектом української конституції. Зустріч з професором Тернопольським і була присвячена обговоренню цієї теми.

Розмова з паном Тернопольським, а також зустрічі з оттавськими професорами Богданом Боцюрківим га Теофілом Кісем переконали, що групу створити не вдасться. Роботу здійснюватиме кожен самостійно. Слід зауважити, що з канадських українських вчених професор Кісь зробив найбільше — він підготував серйозні зауваження концептуального характеру і постатейні пропозиції до київського офіційного проекту, спрямувавши їх до Конституційної комісії. Я також охолов до конституційної проблеми, бо спостереження за роботою над проектом знову штовхали мене до думки: конституція — це документ, що в юридичних термінах віддзеркалює співвідношення політичних сил у суспільстві. А співвідношення нині таке, ЩО і націонал-реформаторам не вистачить спромоги ухвалити справді національну конституцію, і червоні також не зможуть перекреслити демократичних змін останніх двох-трьох років. Висновок: робота над конституцією затягнеться і триватиме бозна-скільки. Отже, для мене вона не справа сьогодення.

* * *

16 вересня в четвер на черговій нараді дипломатів, окрім поточних справ, обговорили наші завдання у світі візиту в Україну генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина.

На нараді були Родіонов, Шандрук, Біляшівський і Кучер.

Родіонов мав скласти список осіб, що супроводжуватимуть Р. Гнатишина, та сценарій його перебування в Україні.

З перенесенням посольства до будинку канцелярії штат посольства, уся документація і робота зосереджувалися в одному місці, тому я доручив Шандрукові переговорити з канадською кінною поліцією (яка здійснює охорону іноземних посольств у Канаді) про те, щоб вона взяла під свою опіку наш будинок.

* * *

Штат посольства, список якого я отримав у МЗС, їдучи до Канади, включав посла, радника-посланника, першого секретаря з економіки й торгівлі, науки й технологій, першого секретаря з консульських справ, якому на додаток до прямих обов’язків було доручено вести й бухгалтерію, першого секретаря з культури й інформації та зв’язках з громадськими організаціями і водія.

З огляду на придбання будинку я просив МЗС збільшити штат, проте мої прохання не знаходили відгуку. Я не міг гальмувати природний ріст посольства, бо це б суперечило основному напряму всіх моїх зусиль, і тому почав самостійно приймати людей на роботу. Першою такою людиною була дружина Шандрука Наталка Шандрук, яку я прийняв на посаду бухгалтера — мусив