Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

другої — Мельник. Молодші кадри пішли за Бандерою, старші — за Мельником. Проте до початку війни і в перші дні війни бандерівцям не вистачало доказів від реального життя. Позиція німців була неясна, а без ясного розуміння їхнього ставлення до ідеї створення самостійної України неможливо було накреслити стратегічних напрямних. Різні високі німецькі чини висловлювали протилежні думки, наприклад, Аль-фед Розенберг — ідеолог нацизму, який походив з прибалтійських (остзейських) німців, начальник генерального штабу Курт фон Браухич були за визнання української державности. Еріх Кох і Мартин Борман були проти визнання української державности.

Позиція і перших і других була відома з неофіційних джерел і тому залишала керівництво українського національно-визвольного руху в непевності, а Гітлер мовчав. Тоді вирішили виявити їхню справжню, тобто офіційну позицію актом проголошення відновлення української держави. У Львові це сталося 30 червня 1941 року. За кілька днів німці арештували С. Бандеру, потім голову тимчасового уряду Ярослава Стецька. 15 вересня німці вчинили масові арешти. Заарештували близько двохсот осіб керівного складу ОУН. Це був величезний удар. Організації знадобилося понад півроку для виборів нових провідників та відновлення партійних структур.

У квітні 1942 року відновлений Провід ОУН видав стратегічну директиву, яка німців ставила в один ряд з московськими й польськими окупантами, забороняла співпрацю з німцями, забороняла провідникам з’являтися разом з німецькими командирами перед нашими людьми і зобов’язала поборювати німців. Що це була не пропагандивна, а організаційна директива, вся ОУН і всі громадяни дуже швидко переконалися. А трапилося ось що. У квітні 1942 року в Ново-Яричеві Львівської области командир німецького гарнізону виїхав на верхових конях перед великим зібранням людей з нагоди дня народження Гітлера у супроводі районного провідника ОУН. За непослух директиві Центрального проводу СБ розстріляла цього районного провідника і журнал ОУН “Ідея і чин” оприлюднив інформацію про це.

Другою політичною віхою в розвитку стратегії ОУН була директива про економію сил.

У кінці 1943 на початку 1944 року УПА розрослося до 300 тисяч осіб. Було багато куренів, об’єднань. Коли західні області захопили совіти, вони спрямували кілька дивізій на боротьбу з УПА. Вступити у багатоденний бій з цими дивізіями та регулярною армією означало за кілька днів перемолоти величезні патріотичні сили. Тому Провід ухвалив рішення: частину УПА перевести з боями на Захід, частину перевірених у боях і самовідданих повстанців, які засвітилися у своїх теренах, Провід ОУН спрямував у східні області України для створення запасної підпільної мережі. Курені і з’єднання куренів наказано розосередити і постаратися “червону мітлу”[2] пропустити без боїв.

Наказ був чіткий і зрозумілий: з метою економії сил уникати боїв. Вступати в бій тільки тоді, коли не можна ухилитися. В основі цього рішення 1945 року було припущення про ймовірність переростання війни антинімецької у війну між демократичним заходом і комуністичним сходом. Припускали, що фронт покотиться із заходу на схід і тоді свої українські збройні сили могли б дуже знадобитися для нового розгортання масової боротьби за самостійність, яку західні держави мали б підтримати.

Третя важлива віха в розвитку стратегії ОУН випадає на 1947 рік. До цього часу стало ясно, що війни між Заходом і Совітським Союзом не буде. Перспектива можливої перемоги зникала, що викликало вельми важливе психологічне питання: якщо неможлива перемога, то доки ж боротися? І як боротися без надії на перемогу? Який же кінець чекає на кожного повстанця?

Упродовж 1945, 1946, 1947 років чекісти вигадали десятки провокаційних комбінацій. Застосовували газ і отруту. Повстанці всі ці методи розкрили і навчилися протидіяти. Це дорого коштувало, але й досвід був надзвичайно важливий.

Провід ОУН ухвалив рішення: вдруге перевести з боями частини УПА на захід, решту розосередити в дрібні групи, щоб їх легко було ховати в лісах. Запропонували всім, хто втомився і не відчуває сили продовжувати боротьбу, перейти на легальне становище. Усі конспіративні помешкання і зв’язки, щодо яких є сумніви, чи не розкрили їх чекісти, законсервувати і не використовувати. Надійні зв’язки використовувати обережніше.

Внаслідок цієї реорганізації в підпіллі залишалися камікадзе із заповіддю: “Боротимемося до загину і хай на нашій крові зросте нове покоління борців за волю України!”

Ці люди — герої. Вони не здавалися в полон. Вони стрілялися. Їхня героїчна боротьба тривала до 1956 року. Без зовнішньої допомоги, без централізованого постачання зброї і медикаментів наші повстанці боролися після війни впродовж цілих одинадцяти років!

Така фанатична відданість ідеї, така твердість духу довели всьому світові і нам самим, що в українських жилах тече не сукровиця, а козацька кров!

Ми ще спроможні боротися за волю!