Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Подалі ‘відси, — сказав старий. — Пошліть їх назад до міста.

— Вони в’язні, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Я не можу цього зробити. — Він не рухався. — Вертайтесь і сідайте у машину, — звернувся він до них. Потім вони розвернулися, прямуючи не до воріт, але просто через огорожу, досить швидко рухаючись, високо піднімаючи ступні та коліна у замурзаних смугастих арештантських штанах, і так досягнувши протилежної загорожі, наполовину пройшли, наполовину перестрибнули її, і лише потім змінили свій напрямок, ідучи до двох автомобілів, досягаючи шерифової машини, але так і не наближаючись до двох білих чоловіків верхи на мулі, покинувши могилу. Він дивився на них, які сиділи на мулі — однакові, наче дві прищіпки на мотузці для білизни: однакові обличчя, навіть обвітрені до краплини однаково, — похмуро-запальні та спокійні, — доки старий знову не крикнув:

— Ну ж бо, хлопці, — і вони зістрибнули одночасно, наче одна людина, ніби тренована пара у водевільному шоу, і перелізли одночасно з лівої ноги через огорожу, геть ігноруючи ворота: близнюки Ґаврі, однакові навіть одягом і взуттям, якщо не зважати на те, що один був убраний у сорочку хакі, а другий — у куфайку-безрукавку з тонкої шерсті; кожному близько тридцяти, на голову вищі від свого батька, батьківські світлі очі, і носи як у батька, але не орлині, а скоріше яструбині, теж гачкуваті; наблизившись, ніхто з цієї пари не кинув ні до кого ні слова, ні погляду, стоячи з похмурим, замкненим, не схильним до жартів виразом облич, доки старий не вказав пістолетом (він помітив, що гашетку зведено, тож тепер усе одно) на дві лопати і не промовив своїм високим голосом, який тепер звучав майже бадьоро:

— Хапай їх, хлопці. Це окружне майно; як ми якусь розтрощимо, це нікого не обходитиме, тільки Велике Журі[30], — близнюки, що стояли обличчями один до одного на протилежних кінцях могили, і знову діяли майже з хореографічним унісоном: двоє молодших перед мертвою ріднею — Вінсоном; четвертий і п’ятий із шести синів: Форрест, найстарший, не лише звільнився з кінцями від запального як вулкан тирана-батька, але й навіть одружився та двадцять років був управителем на бавовняній плантації у дельті над Віксберґом; далі Кроуфорд, підстарший, покликаний до армії другого листопада 1918-го, а вночі на десяте (нещастя, не поталанило, як казав його дядько — борони Боже статися такому з будь-ким) — точка зору, якої, здається, насправді дотримувались і федеральні судді, що його заарештували, виголосивши вирок: усього рік ув’язнення у Лівенвортській тюрмі, — дезертирував і майже вісімнадцять місяців ховався у численних печерах та гірських тунелях за п’ятнадцять миль від федерального суду у Джефферсоні, доки нарешті не потрапив до полону після того, що нагадувало справжню битву (на щастя, нікому він серйозно не зашкодив), протягом якої він у своєї печері, озброєний, боровся понад тридцять годин (і дядько казав — протримався з певною твердістю та вмінням: дезертир з армії Сполучених Штатів, боронячи свою свободу від уряду Сполучених Штатів, з якоюсь зброєю, захопленою у ворога, з яким він сам відмовився боротися), автоматичним пістолетом, який один із синів МакКалума вихопив у полоненого німецького офіцера і виторгував невдовзі після повернення додому, вимінявши у Ґаврі на пару хортів, — відбув свій рік та повернувся додому, і у місті знову поповзли чутки, що він у Мемфісі: подейкували, що він: 1) таємно постачає спиртне з Нового Орлеану, 2) працює спеціально найманим співробітником в одному з офісів, у компанії під час страйку, — але хай там як, він зненацька повернувся під батьківську стріху, і ніхто його не бачив, — проте за кілька років місто почуло, що він став більш-менш правильним, нарешті узявся за розум, добуткує трохи лісоматеріалами, трохи рогатим товаром і навіть працює на клаптику земельки; і Брайан, третій, який мов справжній цемент скріплює родину — як би ви це не зволіли назвати, — опора сімейної ферми, яка годувала їх усіх; потім близнюки, Вардаман[31] і Більбо, які проводили ночі, сидячи навпочіпки серед тліючих полін і пеньків, доки гончаки цькували лисиць, а вдень спали на голій дощаній долівці у парадній галереї, доки не сутеніло і не наставала пора знову здіймати гончаків на лови; і останній, Вінсон, який ще змалечку відзначився здібностями до гендлювання та до грошей, тож тепер, хоча вмер він лише у двадцять вісім років, про нього казали не тільки як про власника кількох земельних ділянок в окрузі, але і як про першого Ґаврі, який міг підписувати чек, і будь-який банк приймав це прізвище, шануючи його носія; — близнюки, по коліно, а потім по пояс у землі, працювали з гнітюче-похмурою і зловісною швидкістю, роботоподібно і абсолютно в унісон, так, що обидві лопати, здавалося, навіть одночасно дзенькнули об дерев’яне віко труни, і навіть тоді, здавалося, фізично не спілкувалися — наче тварини або птахи: ні звуку, ні жесту, — просто один з близнят випустив лопату як продовження пориву іншого брата, жбурляючи інструмент у багно, а потім самотужки виліз із ями, ставши серед інших, доки його брат згрібав геть убік те, що лишилося від землі на вíку домовини, потім жбурнув свою лопату, навіть не глянувши, і — як він сам зробив минулої ночі — відкинув останні рештки землі подалі з віка труни та, ставши на одній нозі, ухопився за накривку домовини, смикаючи та смикаючи її, намагаючись підняти, доки інші, стоячи на краю могили, зазирали повз нього у труну.

Вона була порожня. Там взагалі нічого не було, доки тоненька цівка бруду не потекла вниз, озиваючись шепотом, дріботінням і стукотом — звуками якоїсь умовної мови.