Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Михайло підняв очі на Люциуса, змушуючи себе усміхнутися, не дивлячись на напругу, що стискала його горло. Посмішка вийшла нервовою. Мученицькою.  У голові розливалося невизначене занепокоєння, відчуття переслідування... Слова виходили мляво, ніби художник боявся щось сказати не так.

— Радий тебе бачити, — почав він, нервово згладжуючи тканину чудом не заплямованих фарбою брюк під пальцями — Але, здається, ми вже зустрічалися… — Він запнувся на секунду, поглядаючи на дивного співрозмовника. Він не хотів в цьому зізнаватися, та слова наче самі зривалися з губ — Мені здається, що бачу тебе всюди…

Люциус лише засміявся, відкинувши голову назад. Його сміх був тихим, але в ньому відчувалася якась дивна гра. Він сів поруч на лаву, зовсім не зважаючи на холод, ніби мороз і вітер для нього не існували. Михайло не без здивування розглядав його вбрання – звичайні дорожні чоботи, тонка, шовкова сорочка, легкий чорний плащ… одяг не по погоді. Наче на дворі лежав не сніг, а опале жовте листя, а то і зеленіла соковита трава.

Михайло й сам не зрозумів, як вони почали говорити – про місто, про погоду, про мистецтво. Розмова текла природно, але в повітрі висіла напруга, відчуття якої юнак не міг позбутися. Його руки чи то тремтіли від холоду, чи то від внутрішньої тривоги – він і сам не знав. Щоразу, коли Люциус говорив про мистецтво, його голос мав незрозуміло знайому інтонацію, ніби він знав більше, ніж можна було уявити…

Щось у поведінці Люциуса нагадувало Михайлу про ті ночі, коли він відчував, що за ним хтось стежить. Ця дивна аура переслідування, яку він відчував раніше, знову оживала поруч із ним… з цим дивакуватим знайомим.

Люциус сидів усього в кількох кроках, говорив спокійно, ніби був лише старим другом. Та за його проникливим поглядом Михайло відчував – ховалася якась невидима загроза, щось більше, ніж здається на перший погляд.

Після того, як Люциус пішов, Михайло ще довго сидів на лавці, вглибившись у думки. Він відчував, що ця зустріч була не випадковою, і що його новий знайомий не такий простий, як здається.

І от саме тут з’явилися ми з Альбертом. Ми йшли з Єкатеринослава, бурно спілкуючись про останню справу – виловленого скаженого хіміка. Цей маніяк, чи то дурень, чи то геній, по тихому доводив людей до смерті, а потім з їх праху робив дорогоцінне каміння не помітно так… тихо, наче миша.

Шли ми все ще з Дариною – моєю подругою-хіміком.

Як тільки потрапили в місто і викупили собі житло в одному не поганому трактирі, були вимушені не на довго розбігтися. Дарина потребувала якихось реагентів і попрямував на їх пошуки, а ми просто чекали її.

- Щось ми все одно йдемо не по тому курсу… - хмикнула я, косячись на свого ручного демона, який, вирішивши, що карта – страшна сила в жіночих руках, сам вів нас з самого палацу в Екатиринославі.

Першопочатково планувалося йти на захід в пошуках пригод, а з приєднанням Дарини і якогось там медичного університету, однак як ми після Бочечок відхилился на південь, так і шли, схоже з напрямом на Одесу.

- Чому ти нас на захід не повів? - хитро прищурилася я.

- А що? Тільки тобі помилятися можна? – як ні в чому не бувало вточнив Альберт. Темнить, зараза, щось ну та дідько з ним. Все одно вже тут. Почекаємо Дарину та підемо далі.

Однак сталося не зовсім як гадалося…

Тоді, тоскуючи від нудьги, я навіть не уявляла що на мене чекає…

***

Через кілька днів до Михайла надійшло нове замовлення. На диво, новий покупець не прийшов сам. Він надіслав листа, що чекав хлопця на його ліжку по поверненню з морозної площі, де він малював безустанку весь день. Художник не знав, як новий замовник дізнався про нього,  однак від замовлення було гріх відмовитися – це була картина, якої він давно прагнув. Невідомий хотів щось незвичайне, таке, що б відобразило всю глибину людської душі. Це було те саме завдання, яке Михайло завжди мріяв отримати, можливість створити справжній шедевр.

Натхнений митець, готовий почати хоч зараз, кинувся до свого сундука з матеріалами, але тут же посумнішав. Він не без жалю згадав, чому йому з кожним днем йому ставало все важче працювати. Михайло був попросту виснажений нестачею ресурсів. Фарби майже закінчилися, а грошей на нові не було. Працюючи на вулицях, аби мати в день хоча б шмат хліба він мусив економити свої запаси… а фарби, як на зло, густіли на морозі, погано тяглися, змушуючи витрачати їх більше, ніж можна було б в теплі.

Юнак не без жалю закрив сундук. Це був момент, коли він міг би здійснити свою мрію, але обставини змусили його відкласти цю можливість. Фарб не вистачало на такий проект чисто фізично. Можна було б запропонувати вугільний ескіз, однак чомусь він не надихав. Замовник просив картину. Просив чогось неймовірного… ескіз в порівнянні з цим здавався нічого не значущим пилом.

З великим сумом у серці Михайло написав відповідь на листа невідомого замовника, в якому вибачився і пояснив, що не зможе виконати роботу через нестачу матеріалів. Художник знав, що це рішення було правильним, але в його душі залишилася гіркота від нереалізованих амбіцій. Він дивився на листа, який збирався надіслати, відчуваючи, як мрія вислизала крізь пальці. Така робота… і не безкоштовно.  Це була мрія, а не завдання. І доля наче спеціально знущалася… відібрала фарби, не дала грошей на нові…

Можна було б попросити гроші вперед, аби отримати фарби, але їх же треба буде повертати, якщо картина не сподобається, а отже це не вихід. Лише загроза більших фінансових проблемам…

Михайло сидів на краю свого вузького ліжка, тримаючи в руках листа, який він так довго переписував. Кожне слово віддавалося болем на серці, адже він прекрасно усвідомлював, що втрачає шанс, про який мріяв усе життя. В його кімнатці стояла легка напівтемрява, слабке світло свічки блимало від кожного пориву холодного зимового вітру, що пробивався крізь щілини у вікні. Тіні, які відкидали канделябри на стіни, здавалися живими і нагадували про щось непомітно присутнє у його житті, щось, що він так і не зміг до кінця зрозуміти.