Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Ось ця? — питаю у Френка.

— Ні, цю потрібно замінити, вона не працює. Візьміть ту, що збоку.

— Гаразд, — кажу я, кладу зарядку на місце і дістаю другий кабель.

— Давайте я ввімкну, — запропонував допомогу Френк і потягнув за кабель. Раптом я відчуваю, що щось випало зі сховку і торкнулося моєї ноги.

— Що це? — нахиляюся, щоб підняти. З-під килимка видніється край ланцюжка, мабуть золотий. Зблиснув на світлі невеличкий кулон — закрутився за кабель і впав. Зачекай! Маленький півмісяць з біленьким камінчиком, що так і відбиває світло.

— Щось не так? — пробурмотів Френк. Я піднімаю очі.

— Це той же кулон, що на фотографії. Так, це точно він! Френку, де ти його узяв? — кажу я, не задумуючись, що виглядаю безглуздо у Френкових очах.

— Це мого кузена. Він забув його у мене, а я залишив у сховку. Наступного разу поверну.

— Кузена? — перепитую я. — Ні, це якась помилка. Такого бути не може! Такий же кулон є на фотографії маленького Оскара.

— Оскара? Якого Оскара? Мого кузена звуть Девідом. Не розумію, про що ви.

—  Френку, зачекай. Як Девідом? Звідки у нього цей кулон?

— Він дістався Девіду від матері. Хоча кузен, мабуть, не згадає —  він був ще дитиною. Про яку фотографію ви кажете?

— Фотографію з батькового кабінету. На ній хлопчик з таким же кулоном. — Френк підняв брови, розтягнув куточки губ у посмішці. —  Не дивися так! Це батьків син, якого ми з містером Меєм намагаємося знайти, а цей кулон… Б’юся об заклад, це він і є!

— Очманіти! Ні, я не вірю в це. Як кулон вашого, так званого, брата може бути у мого кузена? Гадаю, ви щось плутаєте.

— Френку, ти впевнений?

— Може, цей кулон і схожий, але ви справді думаєте, що це він і є? Маєте фотографію цього хлопчика?

— Нажаль, ні. Брайан забрав більшість батькових речей до іншого будинку. Фотографія була серед них.

— Якщо бажаєте, я розпитаю Девіда про цю прикрасу. Може, вдасться щось з’ясувати.

— Гаразд. Дякую за допомогу.

— Я тільки радий бути вам корисним. До речі, ми вже приїхали!

За п’ятнадцять хвилин я вже прямую до автомобіля. Вітер розгойдує моє волосся і я знову пригадую Олівера. Це його улюблена погода, коли дощ ось-ось почнеться. Повітря наповнене дощовою атмосферою, тепле і ніжне. У такі моменти особливо хочеться дощу і зливи.

— Покваптеся, на дощ збирається! — каже Френк, виходячи з машини і поправляючи край піджака. — Відвезти вас додому чи є ще якісь побажання?

— Поки додому, — з гуркотом зачиняю дверцята.

Задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Адам Мей». Я не задумуючись відповідаю на дзвінок.

— Міс Мітчелл, вітаю! Бачу, ви намагалися мені додзвонитися кілька днів. У мене було незаплановане відрядження до Монреалю, тільки нещодавно повернувся. У вас щось трапилося?

— Добридень… Ні, тобто… Так, трапилося. Чи могли б ми зустрітися?

— Так, давайте через півгодини у «Брікс».

— Добре, до зустрічі! — я завершую дзвінок і повертаюся до Френка. — Їдемо в кафе «Брікс». Мені потрібно зустрітися з містером Адамом.

За двадцять хвилин ми під’їжджаємо до кафе. За цей час погода значно погіршилася. Перші краплини дощу почали падати на скло автомобіля.

— Мені залишитися і почекати вас? — питає Френк, поправляючи комірець.

— Ні, що ти. Ти підеш з нами.

— Що мені там робити?

— Ти ж хотів допомогти? У тебе буде шанс.

В останню мить ми встигаємо забігти всередину, коли почало добряче дощити. Я швидко озираюся по приміщенню і помічаю Адама за крайнім столиком серед відвідувачів. Ми з Френком підходимо до нього.

— Радий вас бачити, — піднявся Адам. — Прошу, сідайте! Я замовлю вам каву.

— Дякую. Це Френк, Брайанів водій.

— Ми знайомі, — всміхнувся Адам.

— Чудово. Як ваше відрядження? Ви так неочікувано поїхали.

— Знаєте, робота така — то тут, то там. Але загалом усе гаразд. Моя секретарка сказала, що ви шукали мене. Що у вас сталося?

— Навіть не знаю, з чого почати… — зітхаю я, у голові все переплуталося.

— Почніть з простого. — радить Адам.

— Гаразд. Вдома я знайшла листа серед батькових книг. З нього я дізналася, що у батька був позашлюбний син. Тітка Мей розповіла мені, що батько намагався його знайти. Містере Адаме, чому ви про це мовчали?

Адвокат насупився, відвернув погляд і почав постукувати долонею по столу. Він здається дещо знервованим.

— Тому що про це заборонено говорити у домі вашого батька. — каже адвокат. Його голос спокійний і стриманий.

— Заборонено?

— Ваше замовлення! — підійшов офіціант з кавою. Аромат заполонив приміщення.

— Ваш батько хотів поділити усе своє майно між своїми дітьми, — продовжив адвокат. — Але для цього йому потрібно було знайти свого сина Оскара. — Я прикладаю чашку до губ. — Якби йому вдалося знайти його, спадок ділився б на трьох. Послухайте, я хочу розібратися в іншому. Цю історію я знаю і вам краще забути про неї. Невідомо де цей юнак, що з ним і так далі. Шанси знайти його дуже мізерні. Ми навіть прізвища його не знаємо. А от справжня причина раптової смерті вашого батька мене непокоїть.

— Мене теж це непокоїть, але я хочу знати, де Оскар!

— Вашому батькові двадцять років пішло на пошуки, і шанси справді мізерні, — Адамів голос грубішає.

— Ні! Френку, скажи! — я повертаюся до Френка, він трохи розгублено дивиться на мене, потім на адвоката. Дістає руку і кладе на стіл золотий півмісяць.

— Що це? — Адам нахиляється ближче.

— Це кулон! Такий же, як на фотографії з Оскаром. Я бачила цю фотографію у батьковому кабінеті, а сьогодні знайшла кулон у машині.

—  Цей кулон належить моєму кузену, — додає Френк.

— Вашому кузену?

— Так! Я думаю, що він знає щось про Оскара. — відповідає Френк доволі серйрзно.

— Оскар десь поряд! — додаю я, намагаючись заразити ідеєю Адама і Френка.