Читати книгу - "Зачароване життя"

почувся гучний голос Вільяма Нострама:

— Дев’ять життів! Якби він мав дев’ять життів, дурне дівчисько, то був би найсильнішим чаклуном з-поміж усіх нас!

— Я не дурепа! — закричала Ґвендолен. — І знаю про це не гірше за вас! З дитинства я використовувала його дар! Та, мабуть, уже не зможу ним користуватися, коли ви його вб’єте. Тож мені довелося піти. Однак зараз я повернулася і, думаю, вчинила правильно. Ви мені ще подякувати маєте, що я вам розповіла.

— Як ти могла користуватися його силами? — запитав Генрі Нострам, ще більше спантеличений, ніж його брат.

— Дуже просто: хотіла — та й користувалася. Кет нічого не мав проти.

— А чому це я нічого не мав проти? — запитав Кет зі свого не зовсім зручного місця. — Ти б могла мене запитати, я ж тут!

Ґвендолен здивовано глянула на нього, але перш ніж змогла щось відповісти, Вільям Нострам голосно зашикав, заспокоюючи розлючений натовп, і вийняв з кишені довгу, блискучу річ, щоб показати її усім присутнім.

— Замовкніть! — наказав він. — Ми зайшли надто далеко, щоб відступати. Потрібно лише знайти вразливе місце хлопця, інакше вбити його нам не вдасться. Але він його має, як і всі чаклуни!

Із цими словами Вільям Нострам спрямував на Кета блискучу річ, яку тримав у руках. Хлопець був занадто приголомшений, щоб помітити, що це довгий срібний ніж. Некромант підніс його до обличчя Кета, (а от свій погляд він ніколи не зміг би спрямувати з такою точністю).

— І де ж твоє слабке місце, хлопче? Розповідай!

Кет мовчав. Це була єдина можливість зберегти хоча б одне життя.

— Я знаю. Усі його життя складені у книжечку з сірниками: так їх простіше було використовувати. Книжечка у моїй кімнаті. Принести її?

Усі полегшено зітхнули.

— Тоді все добре, — сказав Генрі Нострам. — А можна його вбити, не спалюючи сірника?

— Звичайно можна, — сказала Ґвендолен. — Одного разу він трохи не втопився.

— Нам лише потрібно дізнатися, скільки життів у нього ще залишилося? — сказав Вільям Нострам і відчув велику полегкість. — Скільки їх у тебе, мій хлопчику? — Ніж знову націлився в Кета. Кет занімів.

— Йому це невідомо, — нетерпляче сказала Ґвендолен. — Одне він втратив при народженні, друге — коли топився. Ще одне я використала, щоб їх скласти у цю книжечку. Тоді у нього почалися конвульсії. Потім ота жаба, обмотана сріблом, не захотіла давати мені уроки магії та відібрала відьмацький дар, тож мені тієї ночі довелося відібрати ще одне життя Кета й змусити його доправити мене до мого чудового нового світу. Кет мені в цьому зовсім не допомагав, скоріше заважав, але все ж таки зробив. І це стало для мене кінцем цього життя. О, згадала! Я вклала його четверте життя в його скрипку й обернула її на кота. Пригадуєте, містере Нострам?

Генрі Нострам почав дерти на собі волосся з розпачу. Жах знову опанував усіх присутніх.

— Ти дурне дівчисько!!! Хтось забрав цього кота! Тепер ми взагалі не зможемо його вбити…

На якусь мить Ґвендолен здалася дуже спантеличеною. А потім її осінило:

— Якщо я знову піду у свій світ, сюди повернеться моя заміна і ви зможете її принести в жертву.

З боку яблуні почувся дзенькіт ланців, якими був скований Крестомансі.

— Ностраме, ви даремно картаєтеся, — змучено сказав маг. — Це я наказав купити Скрипку і привезти сюди в сад. Десь тут він і бігає.

Генрі Нострам швидко розвернувся і, все ще тримаючи руками пасма сивого волосся (наче це допомагало йому думати), підозріливо подивився на Крестомансі.

— Я сумніваюся у правдивості ваших слів, сер. Ви відомі своєю хитрістю та підлістю.

— Ви мені лестите, — сказав Крестомансі. — Але, на жаль, я не можу брехати. Так на мене впливає срібло.

Генрі Нострам подивився на свого брата.

— Найімовірніше — це правда, — із сумнівом у голосі сказав Вільям. — Отож ще одне життя хлопчака розгулює десь поблизу.

Для Ґвендолен і всіх інших цього було достатньо, щоб почати пошуки. Ґведолен одразу взяла ініціативу у свої руки:

— Я його знайду.

І побігла за Магом, який хотів стати чарівником, по галявині до дерев так швидко, як тільки дозволяли їй бігати її гостроносі туфлі. Коли дівчина порівнялася з чарівницею в зеленому капелюшку, та сказала:

— Правильно, моя люба. Нам усім потрібно полювати на котика. — Вона повернулася до натовпу і пронизливо (такий голос притаманний тільки відьмам) крикнула: — Усі полюймо на котика!!!

Немов по команді, відьмаки та відьми підняли спідниці, поскидали святкові капелюхи й ринулися шукати котика. Галявина спорожніла. Дерева довкола зашуміли, заколихались і заскрипіли: чарівний сад не хотів впускати їх у свої нетрі і щосили виштовхував картато вбраних відьом, чаклунів у чорних шатах та сивих чародіїв знову на галявину. Кет почув, як Крестомансі сказав:

— Твої друзі — справжні невігласи, Ностраме. Вибігти звідси можна тільки рухаючись у зворотному напрямку. Можливо, ти їм про це скажеш? Кіт, скоріш за все, у літній чи весняній частині саду.

Вільям Нострам спробував сфокусуватися на ньому й щосили закричав:

— У зворотному напрямку, пані та панове! У зворотному напрямку!

— Хочу вам сказати, сер, — мовив Генрі Нострам, звертаючись до Крестомансі, — що ви неабияк починаєте мене дратувати.

Некромант на хвилю зупинився, але побачив, як сад знову відкинув Ґвендолен, Мага, який хотів стати чарівником, і весь картатий натовп відьмаків на галявину, підтюпцем побіг до них, вигукуючи:

— Ні, ні, мої любі друзі! Мої дорогі учні! У зворотному напрямку! Ви повинні бігти у зворотному напрямку.

Кет і Крестомансі на якийсь час залишилися без нагляду біля старої яблуні й зруйнованої арки.

16

— Кете, — сказав Крестомансі десь майже над головою Кета. — Кете!

Кет не хотів розмовляти. Він лежав на камені й дивився на синє небо, що пробивалося поміж листя яблуні. Раз по раз його погляд затуманювався, очі заплющувались і по щоках нестримно бігли сльози. Він не хотів вірити, що Ґвендолен могла так з ним вчинити. Йому було настільки боляче і прикро, що він вже почав сумніватися, чи потрібне йому хоч одне його життя. З гущавини були чутні крики чарівників, які ганялися за Скрипкою, а він прагнув лише одного: щоб кота спіймали якнайшвидше. Вряди-годи йому здавалося, що він — лютий, наляканий Скрипка, який відштовхує і дряпає товсту відьму у квітчастому капелюсі.

— Кете, — знову озвався Крестомансі. У його голосі вчувалися нотки жалю, навіть відчаю. — Кете, я знаю, як тобі зараз прикро. Ми сподівалися, що ти не дізнаєшся про вчинок Ґвендолен. Зберися з силами, бо ти — чарівник. Сильніший за мене. Тобі потрібно лише захотіти користуватися своїм даром і тобі все вдасться. Прошу тебе, скористайся своїми магічними силами, поки вони не спіймали бідолашного Скрипку! Поможи мені позбутися тих клятих срібних ланцюгів і знову стати могутнім.

Кет знову відчув себе котом-Скрипкою. Він видерся на дерево, але Маг, який хотів стати чарівником, та Акредитована відьма струсили його звідти. Він кинувся навтьоки та швидко побіг, потім прослизнув між пазуристих пальців Кандидата в чаклуни, і стрибнув. То був довжелезний стрибок, який завдав йому такого болю, що Кет аж розплющив очі. Листки яблуні так само лопотіли на тлі синього неба, а над його головою висіло уже майже достигле яблуко.