Читати книжки он-лайн » Сучасний любовний роман 💑💕📚 » Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська

Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

10
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 67
Перейти на сторінку:

Я ходила по дому, збираючи все необхідне для дитини, але в голові пульсувала тільки одна думка: Катя мертва. Слова Ігоря луною лунали в моїх вухах, щоразу, коли я намагалася зосередитися на чомусь іншому. Катя мертва. І тепер її дитина - тут, у моєму домі. Малюк, якого вона народила від мого чоловіка. Чоловіка, який колись був моїм. 

 

Ігор залишився в передпокої, мовчазно стежачи за кожним моїм рухом. Я відчувала його погляд на собі. Цей напружений, пронизливий погляд, немов він хотів щось сказати, але не знав, як почати. Я різко повернулася до нього, не витримавши його мовчання.

- Що ти хочеш від мене, Ігоре? - мої слова вирвалися з гіркотою, що накопичилася за весь цей час. - Навіщо ти прийшов сюди? Чому? Ти думаєш, що я можу забути все, що ти зробив? 

Я бачила, як його обличчя зморщилося, як біль відбився на його рисах. Але він продовжував мовчати, тільки ще сильніше стиснув кулаки. 

- Ти зруйнував усе, - я не могла зупинитися. Слова лилися, як потік, і кожна фраза, здавалося, рвала на частини все всередині. - Усе, що в нас було! А тепер ти приходиш до мене, з цією дитиною, плодом твоєї зради, і просиш про допомогу? Як ти смієш, Ігоре? Як ти можеш...

- Я знаю, - його голос перервав мою тираду. Тихий, але рішучий. - Я знаю, що я все зруйнував. Знаю, що був негідником. Але ти думаєш, що мені легко від цього? Думаєш, що я не мучуся щодня від своїх рішень?

Я відчула, як мій гнів закипає ще сильніше. Він мучиться? Він? І це має мене якось утішити? 

- І що тепер? - я кинула на нього холодний погляд, як ніж. - Думаєш, що я просто пробачу тебе? Думаєш, що можу повернутися до колишнього життя, ніби нічого не сталося?

- Ні, - його відповідь була короткою, майже різкою. - Я не прошу вибачення. Я знаю, що не заслуговую на нього. Я прийшов не за цим. Але ця дитина... - Він зробив паузу, погляд його впав на немовля, що мирно дрімало в моїх руках. - Він не винен. Це не його вина, Інно.

І його слова пронизали мене наскрізь. Ця дитина не винна. Вона не просила з'явитися на світ. Не просила бути частиною нашого зруйнованого життя. І тепер вона лежала на моїх руках, безмовне свідчення того, як зруйнувалася моя сім'я.

Я знала, що Ігор має рацію. Цей хлопчик, ця крихітна дитина, яка нічого не розуміє, не винна в тому, що її батьки зробили помилки. Але, незважаючи на це, гнів усе одно палив мене зсередини. Я хотіла закричати. Хотіла розірвати цей зв'язок, який пов'язував мене з Ігорем і його зрадою.

- І що ти хочеш щоб я зробила? Чому до мене? Йди до своєї матері!  

Ігор стиснув кулаки, його голос тремтів.

- Мама вже два місяці в лікарні. В неї дімеція. Це почалося раптом і просто зруйнувало її як людину. Вона мене не впізнає. А до тебе…До кого ще, Інно? В мене нікого немає. Я прийшов тому що я не можу впоратися сам, - нарешті, зізнався він, і в його очах уперше за весь цей час з'явився справжній біль. - Я не знаю, як бути батьком цій дитині. Я не можу... просто не можу. Я хотів, щоб ти допомогла мені. Не заради мене. Заради нього. Будь ласка, я благаю тебе. 

Він знову подивився на малюка, і в цей момент я зрозуміла, що за цим усім ховається відчай. Справжній, глибокий відчай. Він не був готовий стати батьком цій дитині. Він не знав, що робити. І тепер він прийшов до мене - жінки, яку колись зрадив, бо не знав, до кого ще звернутися.

Я відчувала, як усередині мене росте важке почуття провини. Як би я не ненавиділа Ігоря за його зраду, я не могла відмовитися від цієї дитини. 

- Добре, - сказала я, ковтаючи сльози, які підкочували до горла. - Добре. Я допоможу тобі. Але не заради тебе, Ігоре. Заради нього.

Коли Ігор замовк, я зосередилася на малюку. Ігор приніс з собою суміш, щось з речей, пустушку. Я взяла пляшечку, приготувала суміш і почала годувати його. Весь цей час Ігор сидів осторонь, мовчки спостерігаючи за тим, як я дбайливо тримала немовля на руках. Його присутність напружувала мене, але я розуміла, що зараз є речі важливіші за нашу особисту драму.

Малюк тихо смоктав суміш, його маленькі пальчики стискалися в кулачки. Я дивилася на нього і не могла повірити, що це маленьке життя опинилося в центрі стількох руйнувань. Він нічого не знав, не розумів. Йому просто потрібно було, щоб хтось любив його, щоб хтось піклувався про нього.

І ось у цей момент я відчула, як мій гнів поступово почав відступати. Він був заміщений іншим почуттям - почуттям відповідальності. Це було не те, чого я очікувала. Не те, чого я хотіла. Але, як би мені не хотілося, я не могла відмовитися від цієї ролі. Роль матері, нехай навіть для дитини, яка нагадувала мені про мої власні втрати.

- Як його звати? - раптом запитала я, усвідомлюючи, що до цього не думала про ім'я.

Ігор зам'явся. 

- Я... Я ще не дав йому ім'я, - зізнався він, і в його голосі звучала якась глибока вина.

Моє серце знову стиснулося. Ця дитина з'явилася на світ і вже була позбавлена багато чого. Мати мертва. Батько - загублений. Ім'я, яке символізує початок життя, ще не дано.

- Тоді це вирішимо пізніше, - сказала я, намагаючись заспокоїти і себе, і його. – йди на горище та збери ліжко Осі. Ще дістань там речі у пакунках. Вони рожеві але поки що буде нормально. 

***

Нарешті, дитина заснула. Я поклала її в ліжечко, яке колись використовували мої доньки. Немов це був символ - усе в моєму житті повертається на круги своя. Усе знову повторюється. Але цього разу я не могла стримати сліз.

Коли я повернулася в передпокій, Ігор уже стояв біля дверей. Він не намагався заговорити зі мною. Не намагався порозумітися. Він просто дивився на мене - довгий, важкий погляд, немов намагаючись сказати все те, що не міг висловити словами. 

- Спасибі, - його голос був ледь чутний. 

Я кивнула, але не відповіла. Я просто стояла і дивилася, як він виходить за двері. Як він знову йде з мого життя, залишаючи після себе тільки цей маленький, крихітний слід. Дитину. Двері зачинилися, і будинок знову поринув у тишу. Але тепер ця тиша була не такою, як раніше. Вона була наповнена чимось новим, чимось, із чим я ще не знала, як упоратися. Я подивилася на спляче немовля і зрозуміла, що моє життя знову змінюється. Ця дитина - символ мого болю, символ зради, але також - символ чогось нового. Як мені тепер жити далі? Як виховувати дитину, яка назавжди нагадуватиме мені про те, що зруйнувало мою сім'ю?

1 ... 44 45 46 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"