Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

до здоров’я (я таки не знаю, чи буду я коли зовсім здоровий…), то хоч до життя, визволили мене від того лютого болю, від тих кривавих сліз. І вийшов я із шпиталю в світ, все ще хворий, але з якоюсь надією», — зізнається ліричний герой [91, с. 196].

Головне навантаження, однак, мають не так постаті, як поняття «слухати» й «бачити». Дитина дивується: навіщо взагалі «дивитись», коли можна «слухати». Герой натомість знає, що «тільки слухати — для людини не досить» [91, с. 197]. Тихий голос і руки сестри милосердя дозволяють йому повірити, що можна бачити слухаючи, бо «тонкі, гладенькі, немов шовкові, руки», якими вона торкалася очей, втишували біль і давали ілюзію, «ніби я “бачу” їх аж до самого дна душі» [91, с. 198]. Тема «очей» і «бачення» здобуде розвиток у драматичній поемі Лесі Українки «Кассандра».

Урешті-решт покинувши шпиталь, герой мріє про зустріч із сестрою. Хоче зійтися з нею, звільнити її від клопотів і віддати себе самого — як провідника й товариша. Мріє про те, що вони зможуть працювати й ніхто не буде вести їх: «…просто ми йдемо — сами, але поруч». «Ми будемо ходити або тим шляхом, що вона знає, або тим, що я знаю. Вона знає шлях в лісі, а я понад морем: і там, і там буде гомін і вільне повітря, ми будемо с л у х а т и разом і розкажемо вголос, що ми д у м а є м о про ліс і про море. Вона зірве квітку і дасть мені напитись пахощів душі лісу (вона і вночі квітки знаходить), я знайду мушлю і дам своїй сестрі послухати, як в мушлі шумить “душа океану”, і так ми будемо с л у х а т и   д у ш у» [91, с. 199]. Так метафорично відтворює Леся Українка ту спільність душ і близькість, яка існувала між ними й дала обом щось вище за буденне «щастя». Обидві новели служать діалогом-резонансом, як мушля, що увібрала в себе «слухання-душі» — розуміння-суголосність, цю квінтесенцію філії-любові, яка складається в стосунках двох українських письменниць.

Варто зауважити, що десь у той час, коли вони обмінюються цими посланнями, Кобилянська зацікавлюється спіритизмом. Цей інтерес, імовірно, відбився й у її символістському образку. Леся Українка відраджує й застерігає подругу, що «хтось не дуже радий, що хтось зайнявся тим спіритизмом, хтось того, по правді, не любить». Вона визнає, що, спіритизм, коли досліджувати його серйозно й професійно, може послужитися для «нової психології, чи скоріш нейропатії», але в тій формі, у якій він поширюється, це радше «напів забавка, напів хороба, напів шарлатанерія» [95, с. 397]. Контрастним до «духів» спіритуалізму постане задум про хвору «духом» трагічну пророчицю Кассандру — цей особливий жіночий тип, який «все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо (“нервами”, як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, — тому вона ніколи не каже: “я знаю”, а тілько: “я бачу”, бо вона справді бачить те, що буде <…>» [96, с. 78]. Леся Українка повідомляє подругу про свій задум у березні 1903 року, вони обговорюють його під час другої зустрічі в Чернівцях, про «Кассандру» Кобилянська часто запитує в листах, бо авторка змушена вибачатися, що досі ніяк її не допише. Так само як і Мавка, образ Кассандри вбирає в себе чимало з характеру «чутливої мімози», якою Леся бачить Кобилянську.

Між 1906 і 1911 роком пролягає тривалий період мовчання між товаришками. У цей час помирає мати Кобилянської, яку Лариса називала святою Анною, сама Ольга хворіє і є частково паралізованою, а Леся переживає тяжкі періоди загострення хвороби, живе то на Кавказі, то в Єгипті. Але в лютому 1911 року, після тривалої перерви, вона пише до «любої, дорогої товаришки»: «Я так винна проти Вас за своє мовчання, вже не знаю, чи смію тепер писати. Напишіть, чи не буде Вам прикро тепера мати від мене листа» [96, с. 508]. Листи йдуть не часто, але емоційна атмосфера відновлюється, і Леся Українка просить в одному з передостанніх послань до подруги в січні 1913 року: «Нехай хтось комусь напише, бо хтось тай ще хтось die gehoren zusammen[60]. Хтось когось любить» [96, с. 628]. Згадки зринають після прочитання повісті Кобилянської «Через кладку», що містить чимало автобіографічних моментів із життя авторки. Леся Українка зізнається, що не може сприймати її об’єктивно, бо для неї вона «немов шматок життя ще непережитого», але знаного з минулого. Такою була згадка про «білу мрію» — дружбу-любов. Читаючи, «переживала “білу мрію” так виразно», — звіряється вона щиро [96, с. 664], а водночас визнає, що літературне оброблення теми їй прикре, «все одно, як колиб я побачила раптом голову клясичної статуї на тілі моєї сестри, замість неклясичного та любого, рідного обличчя» [96, с. 664].

Ще одним твором, який стає дзеркалом стосунків і характерів обох жінок, є «Камінний господар». Так сталося, що про нього йдеться в останньому листі до Кобилянської, написаному подругою. Леся Українка виправдовується й виговорюється, як це робила не раз у листах до Кобилянської, а ще зізнається, що хотіла б зробити в «Камінному господареві» головною героїнею Долорес, а не Донну Анну. Саме Долорес є вільною від влади — цього камінного принципу, якому піддається й лицар Дон Жуан, і горда, свободолюбна Донна Анна. «Долорес ближча моїй душі, — зізнавалась авторка: — Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути, розпята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук» [96, с. 673]. Така Долорес — образ значною мірою автобіографічний, але це також дзеркало, у якому відбивається образ її дорогої та любої товаришки. Леся також мріє про їхню спільну подорож до Єгипту: «Прекрасно було б, якби хтось та ще хтось могли собі колись, узявши дагабію[61] податися Нілом угору до великих зруйнованих святинь Люксор, Карнак, Есне, Елефантину… Але се тілько мрія, бо хтось тепер може тілько — лежати (як сидить, то вже щастя), на морі, чи на суходолі, в Єгипті, чи де-инде, однаково…» [96, с. 672]. І водночас «Es lebe das Leben[62] — яке вже там кому суджено!» — додає вона.

Той тип жіночої дружби-кохання, який склався між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, подібний до лесбійського роману, а їхня духовна й емоційна інтимна близькість має еротичне забарвлення. Вони створили свою мову й свою «білу мрію». Однак невіддільною складовою такого жіночого роману є духовно-творча сублімація їхнього зв’язку — перетворення своєї близькості на образ і текст. Відгомони їхнього спілкування звучать у текстах обох письменниць. Цей союз є своєрідною формою