Читати книгу - "Ті, кого немає"

він заявив: «Вибирай! Або я, або твоя зечка… Але май на увазі: Савелія ти не одержиш. І щоб дитина про неї ні сном ні духом, зрозуміла?»

Надя приходила тайкома, дарувала матері якісь дрібниці, сунула гроші,– усе поспіхом – їй здавалося, що чоловік стежить за кожним її кроком. До того ж Максим почав дедалі частіше випивати; вона не скаржилася – сказала між іншим, як про буденну річ. І додала: він хоче ще хлопця. Савелій підріс, він ним страшенно пишається. «А ти? – Не знаю. Я так втомилася від усього цього, мамо…»

Дочка дедалі рідше зазирала до неї, але вони листувалися «до запитання» – листи були відверті. Шурочка нервувала, здогадуючись, що Надя їх зберігає. Вона була вже досвідченою спостерігачкою, знала й бачила все. Бридкого п’яного Максима, дівок із вільнонайманих у його новісінькому «москвичі», те, як важко дочка переносить вагітність, яке в неї змучене обличчя. Це був час виснажливих турбот про пенсію та про ордер на стару підвальну квартирку. А одержавши ордер, Олександра Борисівна залишила роботу й відразу загрузла в ремонті, хоч і грошей було обмаль.

Уперше вона запропонувала дочці піти від Смагіна незабаром після народження внучки. Надія з’явилася до неї зненацька, нервова, змарніла, – вони вдвох насилу спустили візок із п’ятимісячною Сашею по нерівних сходинках до дверей; дочка одразу кинулася в кухню, їй треба було гарячого солодкого чаю.

«Єдине, чого я хочу, – це виспатися…» – «Діти?» – «Ні. Гріх скаржитися. Максим…» – «Може, досить уже? Розлучися з ним, Надю». – «А куди я піду з двома дітьми, мамо? До тебе в підвал? Немає в мене на це ні сил, ні коштів. На що ми будемо жити? І ще: він дістане мене й тут. Такий характер. Або армія його зламала, або ми просто розлюбили одне одного. Знаєш, мені здається, що й Саша з’явилася на світ тільки тому, що він вирішив остаточно прив’язати мене до себе». – «Про яку любов ти кажеш? Подумай про дітей, що їх чекає в майбутньому… Усе можна вирішити…» – «Нічого не вийде, мамо. Забудь. Може, щось зміниться на краще…»

Однак нічого не змінювалося.

Надійка забігала дедалі рідше. Та й сама Шурочка подовгу відсиджувалася вдома, особливо в негоду, виходила тільки по харчі. Їй було вже за шістдесят, з’явилася задишка. Жила як звір у норі; листи до дочки лишилися в минулому, а в побуті вона задовольнялася малим.

Ближче до літа вона не витримала: жодних звісток не було так давно, що Шурочка стривожилася. Пішла до їхнього будинку: хоч здалеку, одним оком, – що там і як. І дочекалася. Дочка йшла по вулиці з обома – Савелієм, уже курсантом-першокурсником, і Сашею, яка міцно стискала руку матері. Дівчинка була високою для своїх п’яти років, з не по-дитячому окресленими рисами. Але головне: Надя знову чекала дитину, важко несла перед собою величезний живіт.

Уже наступного ранку Шурочка знову заступила на свій «пост».

Удень вона побачила онуку, яка прожогом вискочила з під’їзду. Насторожилася – схоже, дитина сильно схвильована. Потім якась молода, недбало вдягнена жінка незграбно спустила сходами громіздкий жовтий візок, щось промовила, звертаючись до Саші, й покотила. Дівчинка сіла на лаву, обхопила руками коліна й зіщулилася.

Було безвітряно, тепло, тихо, безлюдно.

Нагорі були Надя і її чоловік, Шурочка це знала точно, тому що вранці у звичний час Максим Смагін на вулиці не з’явився, і машина його стояла на місці. Савелій удома не живе, в училищі перший курс має статус казарми… Поки вона обмірковувала, як діяти, з’явилася «швидка», круто повернула до під’їзду й косо приткнулася до бордюру. Тут, як на зло, перед Шурочкою пригальмував тролейбус і затулив від неї картину. А коли, задихаючись, вона перебігла вулицю, то побачила, як квапливо виносять на ношах накриту сірою лікарняною ковдрою непритомну Надю.

«Швидка», завищавши гумою, зникла за поворотом.

З під’їзду більше ніхто не показувався – і Шурочка опустилася на лаву й заціпеніла. Їй було однаково, що скаже або зробить Смагін, якщо раптом помітить її тут. Руки не слухалися, пальці стрибали, і вона ледь змогла прикурити. Минуло хтозна-скільки часу, доки на вулиці знову з’явилася молодиця з жовтим візком.

– Послухайте! – підхопилася Шурочка. – Ви ж у цьому під’їзді живете? Я бачила, як ви розмовляли з Сашею. Що з її мамою?

– А вам яке діло? – грубувато поцікавилася жінка, нетерпляче косячи оком убік під’їзду. – Ви хто? З соцзабезу, чи що?

– Так, – Олександра Борисівна машинально кивнула. – Як вас звати?

– Ну, Зоя… Їхня квартира поруч.

– Скажіть, Зоє, ви знаєте, що з Надією Смагіною?

– Народжує начебто. – Зоя штовхнула неповороткий візок і, обернувшись, промовила: – Краще в чоловіка запитайте… Ви, шановна, двері мені не потримаєте?

Вона допомогла жінці і, похитнувшись, сама ступила в під’їзд. Нагорі з гуркотом захлопнулися двері ліфта, і він з натужним гудінням пішов донизу. Шурочка почекала, доки ліфт зупиниться, повернулася, вийшла на вулицю й подалась у свій підвал. Уночі вона не заплющила очей…

Про те, що Надя померла, а дитина залишилася жити і що ховатимуть дочку на дванадцятому міському цвинтарі, Олександра Борисівна довідалася суто випадково.

До того вона жила як у тумані, але завзято знову й знову поверталася на звичне місце навпроти доччиного будинку. Однак піднятися до неї у квартиру все-таки не наважилася. Разів зо два бачила похмурого, здивованого онука Савелія, зятя, потім обох разом, і більше нікого. Вона всі ці дні майже нічого не їла, тому зайшла в магазинчик і стала у хвіст хлібної черги – купити міську булку.

«…Бідна ця Надія, нізащо намучилася. Він, кажуть, бив її сильно… – почула Шурочка, здригнулася й на ватяних ногах подалася вперед, щоб опинитися ближче до двох літніх жінок, що стояли попереду. – Померла в пологах, синок вижив… Ач, сам тепер ходить злий, наче вепр… Викликав сестру з села дитину глядіти. Зойка, їхня сусідка, казала…»

Майже непритомна, Шурочка крок за кроком просувалася разом із цими говіркими жінками до прилавка, аж доки довідалася, де і коли збираються поховати її дочку. А потім вискочила надвір і стала, сліпо вдивляючись у перехожих, у їхні байдужі обличчя, – але ще нічому не вірячи.

Подальше життя Олександри Борисівни Буславіної, досить тривале за земними мірками, але, як вона сама вважала, нікчемне й марне, було простим і акуратно низалося на дати. Дні народження та смерті дочки, дні, у які їй вдавалося