Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Розділ 13. У батька.

Поки відчиняли ворота, хтось встиг сповістити Верегуса, і коли Тіллан заїхав на подвір’я, батько вже йшов йому назустріч. Обличчя його було як завжди суворим. Маг зазначив, що скакун у сина відмінний, породистий. Сам Тіллан був вбраний у дуже гарний коштовний одяг – на ньому був темно-бордовий камзол із мілким золотавим малюнком на тканині та красивими металевими застібками, на поясі кинджал у візерунчатих піхвах, чоботи були з м’якої, добре виготовленої шкіри. Він спішився та чекав, поки в нього заберуть поводи, дивлячись на батька спокійно, без усмішки. Верегусу здалося, що син виріс, став вищим. Обличчя його залишалося все ще юнацьким, але погляд був твердим та впевненим. Маг сказав:

– З приїздом, синку. Радий тебе бачити! – і коли вони обійнялися, додав: – Ти запізнився.

– Я не думав, що мушу приїхати день у день. Ти не казав про це.

– Ми хвилювалися, адже ми всі любимо тебе. Чи ти сумніваєшся в тому?

У похмурих очах, якими Тіллан подивився на мага, можна було прочитати, що принаймні щодо нього син має сумніви. Верегус обійняв його за плечі, повів всередину. Юнак вислизнув із його обіймів, пішов поруч. Дивився на хол замку, оглядав коридори, згадуючи їх після довгої відсутності. Він впізнавав кольори, запахи та навіть те, як лягали тіні, коли горів вогонь у світильниках на стінах. Майже біля дверей, що вели до покою мага, його нарешті здивувала тиша, що панувала повсюди. Лише луна їхніх кроків танула в повітрі.

Тіллан спитав:

– А де всі? Чому мене більше ніхто не зустрічає?

Верегус відповів:

– Твоя мати з дівчатками поїхала до кузини Орделли. Вона не винесла очікування. Думала, що ти загинув. Мені не вірила, коли я казав, що відчув би це.

Тіллан затиснув зубами нижню губу. Потім вимовив винувато:

– Мені шкода. Я був далеко. Погано розрахував час у дорозі. Я поїду до неї, заспокою.

Верегусу здалося, що син чи не одразу зупинився та хотів бігти назад. Він сказав: 

– Звісно, треба її відвідати та повернути. Поїдемо разом, бо мені також треба до неї. Але поки заходь.

Слуга відчинив перед ними двері покою. Маг розпорядився, щоб на кухні подбали про вечерю для Тіллана, запросив його сісти в крісло, сам сів навпроти та деякий час роздивлявся, поки не зазначив:

– Я бачу, ти непогано влаштувався. Маєш гарного коня, добре одягнутий. Знайшов собі покровителя?

– Тих грошей, що ти мені дав, вистачило не надовго. Довелося думати, як я можу заробити. 

Верегус сказав, хмурячи брови:

– Як ти знаєш, ми, маги, заробляємо тим, що використовуємо свою бойову магію на прохання правителів. Але тобі поки заборонено це робити. Тільки після мого навчання та під моїм контролем! Невже ти порушив заборону?

– Я знайшов іншу можливість, – відповів Тіллан. – Поки подорожував, доля зводила мене з різними людьми. Іноді ввечері чи вночі мені доводилося освітлювати шлях. Я побачив, яким важливим для людей є світло і зрозумів, що можу їм поділитися. Спочатку не міг придумати, як це зробити. А потім знайшов одного склодува. Ми відкрили спільне виробництво. Він робив скляні посудини на кшталт пляшки, я запускав туди частинку світла, закорковував. Ми продавали ці чарівні ліхтарики, які можуть горіти вічно – принаймні, поки не розіб’ється скло. Вони стали дуже популярними, бо добре освітлювали приміщення, їх також можна було брати із собою в дорогу. Жодних проблем, як зі свічками чи факелами, лише треба накривати чимось, якщо світло заважає. Ми продавали ліхтарики недорого, и вони мали великий попит. Тоді найняли інших склодувів, розширили виробництво, почали робити ліхтарі різних розмірів та форм. У мене з’явилося чимало багатих замовників.  Так і я розбагатів. 

– Це безглуздя! – вигукнув маг. – Витрачати своє світло заради людей?! Вони того не гідні. Ти мене розчарував.

– Я завжди тебе розчаровував, чи не так? Тому ти й виставив мене за двері. 

– Я хотів, щоб ти набув досвіду. Хіба самостійне життя не пішло тобі на користь?

– Так, бо я позбавився твого впливу. Ти принижував мене, батьку. Але нарешті я зміг зрозуміти, чого я вартий, на що здатен. Я розвивав свій дар, вправлявся з ним, експериментував.

– Це добре, але недостатньо. Тепер, коли ти повернувся, я навчатиму тебе.

– Я не повернувся. Я приїхав, щоб побачитися з вами, і поїду знов. У мене тепер інше життя.

Верегус грізно сказав:

– Ти надто самовпевнений, мусив би просити мого дозволу! Я тебе не відпускаю. Ти пожив сам, у чужих краях, і годі. Тепер повинен залишитися вдома, щоб я зайнявся із тобою справжнім навчанням!

– Чого ти можеш мене навчити, батьку? Як робити світло таким яскравим, щоб засліплювати? Або таким тонким, щоб розрізати людей навпіл? Або настільки гарячим, щоб опікати? Я тобі вдячний, що ти відіслав мене, не встигнувши навчити. Я до всього доходив сам. 

– І ти тепер вважаєш, що вже все знаєш?!

– Не все. Але я знаю головне – моє світло інше. Воно допомагає людям подолати темряву. Воно може стати мостом, якщо необхідно потрапити на інший бік річки. Рятувальним кругом для того, хто тоне. Мотузкою, завдяки якій можна вибратися із прірви. Моє світло служитиме людям замість того, щоб вбивати їх. Тому я не хочу, батьку, щоб ти навчав мене. Я приїхав не до тебе, а до Вельди. Де вона?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍