Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Ах ти мале щеня! – Верегус схопився на ноги, загрозливо підняв свою палицю. – Я бачу, що ти втратив будь-яку повагу, натомість став нахабним та самовпевненим!

Тіллан також вскочив і, захищаючись від батька, витягнув уперед руку, з якої вийшов потік світла. Маг випустив зі своєї руки зустрічний потік. Тіллан зробив жест, ніби описуючи коло, і дві смуги світла зав’язалися вузлом, а потім впали на чорно-білі плитки підлоги та згаснули.

– Я не битимуся з тобою, батьку, – сказав Тіллан. – Я знаю правила: поєдинки в межах одного магічного дому заборонені. Ти відпустиш мене, і я знову піду. Вельду я забираю із собою. Вона тобі більше не потрібна, я не збираюся вмирати.

Маг мстиво вигукнув:

– Твоя Вельда давно забула тебе та закрутила роман із чорноробом з кухні!

– Я в це не вірю, – спокійно сказав Тіллан.

– Ну й не вір. Але вона втекла. Не стала тебе чекати. Це дурне дівчисько втекло, ти розумієш? 

– Коли це сталося? – спитав Тіллан. Його сірі очі, якими він дивився на батька, потемніли.

– Напевне, вчора вранці. Тоді ворота  відчиняли востаннє, щоб випустити карету твоєї матері. Можливо, Вельді вдалося вмовити її взяти із собою. Чи вона втекла якось інакше.

– І ти досі нічого не зробив?!

– Я сам тільки-но дізнався! Учора, коли Вельді не було на вечері, я не надав цьому значення. Припускав, що їй не подобається моє товариство, коли за столом немає Черри та дівчаток. Але вона не з’явилася і сьогодні. Тоді я почав розпитувати. Її востаннє бачили вчора вранці, вона взяла їжу на кухні, щоб провести день у саду. Покоївка також каже про той сад, а потім начебто Вельда її відпустила, дала вихідний. Більше її ніхто не бачив. Я збирався їхати за нею. Щойно хотів вийти з замку, адже лише за його межами буду здатний знайти її слід. Аж раптом з’явився ти.

– Скажи мені: те, що я відучора відчуваю, ніби якась маленька зірка мерехтить вдалині – це вона?

– Так. Маги здатні відчувати дівчат, які пробуджують дар, але на певній відстані. Варто їй віддалитися, і ти втратиш зв’язок.

– Я поїду за нею, – сказав Тіллан. – Залишайся вдома, батьку. Це моя справа. Ми лише заважатиме один одному. І до тебе вона все одно не повернеться. Годі тримати її під замком.

Маг наблизився до нього, але вже не загрозливо. Борода його, яка нещодавно войовниче стирчала, вляглася, погляд був задумливим. Верегус визнав:

– Ти виріс, Тіллане. Став дорослим. Ти поводишся так, що мене це обурює. Але, напевне, я хотів бачити тебе саме таким. Мені ще треба звикнути. Я  згоден тебе відпустити, але поки не можу пробачити твого нахабства. Знайди Вельду. Знайди раніше, ніж інші, які тепер також її відчувають. І обов’язково сповісти мене.

Тіллан уважно подивився на нього:

– Добре. Якби ти був частіше таким, як зараз, це могло би щось змінити. А тепер нам час прощатися.

– Не повечеряєш?

– Ні, поспішаю. Поїду спочатку до матері.

– Удачі тобі!

– Дякую, – Тіллан пішов, а батько знову залишився сам.

Тим часом двоє і досі ховалися в лісі неподалік від замку. 

– Що ти робитимеш? – спитав Ромєк.

Учора він не бачив вправ Ітмара з мотузкою, бо залишався в таборі, і у свої плани той його досі не посвятив. А зараз відповів:

– Спробую залізти на мур.

– Як?!

– Як-небудь.

– А хтось казав, що не безрозсудний!

Ітмар промовчав. Ромєк з осудом хитав головою:

– У твоєму дусі було б прорватися крізь ворота, усіх розкидати, та й мага того зарубати. 

– Якщо ти не помітив, я досі не маю меча, він коштує дорого. Віддав перевагу придбанню коня.

– До речі, – сказав Ромєк. – Припустимо, врятуєш ти Вельду, виведеш із замку. І як ми втрьох поїдемо на одному коні? А, зрозуміло. Хтось піде пішки. І це, вочевидь, буду я. Ви ж не кинете мене самого в тому лісі? – стривожився Ромєк, і знову відповів на своє питання: – Звісно, кинете, бо скакати вам доведеться швидко.

Ітмар відчував, що його план дійсно має вади, але іншого не було. Він сказав:

– Ромєку, до цього ще так далеко, тож навіть не думай про це. Будь-що може статися. – Він помовчав, потім додав: – А може, і треба думати. Якщо я не повернуся, тобі доведеться, навпаки, їхати самому верхи назад. Ти маєш бути до цього готовий.

– Але ж я не вмію! – сказав Ромєк, хоча більше його гнітила вірогідність того, що Ітмар може загинути. 

– Шкода, що я тебе не навчив. Ну, Вітерець тебе знає, якось впораєшся.

– От про це точно не треба казати. Взагалі, нічого з тобою не станеться. Ти здужаєш, я вірю!

За розмовами поступово насунулася темрява. Коли вона була ще не суцільною, Ітмар ризикнув перебігти під мур та покидати мотузку. Хоча він крізь лупу добре бачив зубчатий край на фоні темно-синього неба, зачепити петлю нагорі йому довго не вдавалося.

Ромєк приєднався до нього й чекав неподалік під самим муром, притулившись до каміння спиною. Так він відчував цю стіну і не хотів її загубити. Жодного разу за години спостережень Ітмар не бачив, щоб нагорі патрулювали вартові, тому вони з Ромєком навіть спілкувалися пошепки. Нарешті Ітмар видав глухий радісний вигук: