Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Так от повернемось до нашої картини.

Я сиділа в кав'ярні розмішуючи ложечкою каву, яка вже встигла трохи охолонути. Легка джазова музика заповнювала простір, голоси людей змішувалися з м'яким брязкотом посуду. Я поглянула на годинник.

Лука запізнювався на сім хвилин.

Я сама не знала, навіщо запропонувала цю зустріч. Написала йому імпульсивно, без чіткої мети, просто з бажанням побачити. Дізнатися, що з ним відбувається. Чому він поводиться так дивно. Чому я взагалі постійно думаю про нього, коли не маю на це жодного права.

Я перевела погляд на двері, і саме в цей момент він увійшов.

Чорна футболка, шкіряна куртка, темні джинси. Волосся розтріпане, ніби він знову проїхав на байку без шолома. Очі ковзнули по залу, знайшли мене, і Лука на секунду завмер. Я вже не могла розгадати вираз його обличчя, як робила це п'ять років тому, але щось у ньому було… відсторонене.

Він підійшов, мовчки сів навпроти.

— Привіт, — сказала я першою.

— Привіт, — його голос був низьким і спокійним, без емоцій.

Кілька секунд ми просто мовчки дивилилися один на один. Це було дивно. Ми колись могли розмовляти годинами, навіть мовчати разом, і тиша не була незручною. А зараз — наче двоє чужих людей, які випадково опинилися за одним столом.

Я опустила очі на чашку, зробила ковток і зітхнула.

— Як ти? — запитала я нарешті.

— Нормально, — відповів він коротко.

— Правда? Бо виглядаєш ти не дуже.

— Дякую, приємно чути.

Я скривилась.

— Лука… Я ж бачу, що щось не так.

— Все нормально, — потягнувся він до своєї кави, не зустрічаючись зі мною поглядом.

Я стиснула губи.

— Не хочеш говорити?

Він мовчки похітав головою.

Я відкинулася на спинку стільця, схрестила руки на грудях і дивилася на нього.

— Добре, не говори, — сказала я після паузи. — Але ти ж розумієш, що я все одно все бачу?

Він ледь помітно посміхнувся куточком губи, але в очах цієї усмішки не було.

— Ти завжди така вперта?

— Ти ж знаєш відповідь.

Знову тиша. Напружена, незручна, липка.

І тут мій телефон завібрував.

Я опустила погляд, розблокувала екран і швидко пробіглася очима за повідомленням.

Лев: "Ти де?"

Я машинально відповіла: "У справах" і натиснула відправити.

Лука відвів погляд від вікна і подився на мене.

— Хто це?

Я підняла очі, витримала його погляд.

— Мій хлопець, — сказала я спокійно, а потім додала, не відводячи очей: — Лев.

Я навіть не знаю, навіщо я це сказала. Хотіла побачити його реакцію? Хотіла зачепити?

Лука не ворухнувся. Не зморщив брови, не скривив губи, не змінив виразу обличчя. Просто мовчав.

А потім, вільно і без зайвих рухів, встав зі стільця.

— Я зрозумів, — сказав він.

І вийшов.

Я дивилася йому вслід, поки він не зник за дверима.

Щось боляче стислося в середині.

Я взяла телефон, відкрила діалог з Левом і натиснула "Заблокувати контакт" .

Після цього я просто сиділа, дивлячись на порожню чашку, і не розуміла, що саме я щойно зробила.

Я встала і пішла. 

Я ступала уздовж шосе, і вдивлялася в мокрий асфальт під ногами. Дощу не було, але вологість у повітрі натяк, що він може початися будь-якої миті. Холодний вітер пронизував крізь одяг, і я зіщулилася, втягуючи голову в плечі.

Після розмови з Лукою в кав'ярні я не могла знайти собі місце. У голові відлунювали його останнє слово: "Я зрозумів" .

Що він розумів? Що я тепер з Левом? Що між нами більше нічого не може бути? Що я сама не знаю, що роблю?

Я зло стиснула губи, намагаючись не думати про це.

На дорозі поруч зі мною проїджали машини, їхні фари різали темряву, розкидаючи відблиски на мокрому асфальті. Десь неподалік, у глибині міста, зухвало оборотів двигуна мотоцикла. Я не хотіла навіть думати, що це міг бути Лука.

Телефон у кишені завібрував.

Я зупинилася, дістала його і швидко розблокувала екран.

Невідомий номер .

Повідомлення:

Брати Грім.

Дивись уважно.
Ехо минулого шепоче.
Розкрий таємницю коріння.
Єдине місце, що пам'ятає все.
Вічність заховала відповідь.
Обирай шлях мудро.

Я зосередила погляд на екрані, намагаючись усвідомити зміст слів.

Що це ще за маячня?

Моє серце швидше закалатало. Я озирнулася, очі ніби шукаючи когось, хто стежить за мною. Але навколо не було жодної людини — лише машини, шум міста і світло від літнього сонця.

Я перечитала повідомлення ще раз.

Брати Грім.

Мене пройняв дивний холод. Це не було звичайне попередження. Це було щось інше. Щось закодоване.

Я провела пальцем по екрану, бездумно, не намагаючись зняти з нього пил.

— Що це означає?..

Я знову подивилася навколо.

Мені здавалося, що ця фраза — «Єдине місце, що пам’ятає все» — була особливо важливою.

Про яке місце йде?

Я втягнула носом повітря, відчула запах бензину, мокрого асфальту і чужих парфумів, що залишилися після випадкового перехожого.

Повідомлення було таємничим, але щось у ньому зачепило мене глибоко в середині. Якось інтуїтивно я знала: воно важливе.

Мені треба було розгадати цю загадку.

Літо цього року було задушливим. Повітря стояло важке, насичене пилом і гулом міста, і навіть обідній вітер не приніс полегшення. Я швидко прішла шосе, намагаючись не думати ні про що зайве, але думки вперто розбігалися у всі боки.

Раптом щось змусило мене підняти голову. Небо більше не було яскраво-блакитним, як ще хвилину тому. Хмари сунули із заходу, густі, темні, важкі, наче повітря перетворилося на розплавлений метал. Перші краплі дощу впали мені на руку – теплі, як саме літо. Ще одна – на щоку. Я зупинилася, дивлячись у небо, і ледь встигла зітхнути, як він обрушився стіною.