Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дощ не просто почався – він хлинув, заливаючи вулиці, затоплюючи тротуари. Я відчула, як теплі потоки течуть по моєму обличчю, змиваючи втому, напругу, сум'яття. Люди навколо кидалися хто куди – під навіси, у метро, витягували парасольки, бігли, сміялися, лаялися. А я стояла, ніби мене заклинило.
У якись момент я просто вдихнула глибше, відчула запах мокрого асфальту, теплої води, пилу, яке змивало зі старих дахів, і рушила вперед, нехай із кожним кроком вода вбиралася в одяг, роблячи його важким.
Коли я зайшла в офіс, з мене ще капало. Колеги озиралися, деякі відверто дивилися, а один навіть пробурмотів:
— Ого, шо, хтось потрапив під тайфун?
Я лише проігнорувала це. У мене була своя буря, яку я мусила розв'язати.
Лев стояв біля дверей мого кабінету, схрестивши руки на грудях. Він уважно мене оглянув, трохи піднявши брови.
— Ти вся мокра, — констатував він, не ховаючи посмішки.
— Спостережливий, — відповіла я, проходячи повз нього.
Лев не зрушив з місця.
— Ти хотіла мені щось сказати? - він прочитав текст на моєму обличчі.
Я зупинилася біля свого кабінету, тримаючись за ручку дверей. Глибоко вдихнула, мовчки порахувала до трьох і повернулася до нього.
— Лев, наші стосунки… — почала я спокійно, — вони фальшиві.
Він нахилив голову, ніби зважуючи моє слово.
— Декому треба показати, що я не така вже й слабка. Що я не сумую за ним, що мені начхати.
Лев подівся на мене довше, ніж слід було. А потім несподівано зробив крок уперед, притискаючи мене до стіни. Його руки вперлися в стіну, а обличчя підсунув до мого обличчя, утворюючи пастку.
— Значить, гра? — його голос звучав низько.
— Саме так.
Його губи ледь смикнулися.
— Тоді я теж не буду справжнім хлопцем для тебе.
Я відчула, як моє серце пропустило удар.
— І що це означає?
Лев вільно відступив, дозволяючи мені вдихнути.
— Це означає, що після роботи ми все одно йдемо на побачення, — сказав він, — бо я вже запланував, а якщо скасовувати, виглядатиму як ідіот.
Я моргнула.
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — підморгнув він. — До вечора, кохана.
І пішов, залишаючи мене стояти, обмірковуючи, що, чорт забирай, щойно сталося.
Уже в кабінеті я стояла перед дошкою, вдивляючись у написані слова.
"Брати Грім.
Дивись уважно.
Ехо минулого шепоче.
Розкрий таємницю коріння.
Єдине місце, що пам'ятає все.
Вічність заховала відповідь.
Обирай шлях мудро."
Я закусила губу.
— Гаразд, Грім – значить, казки… — пробурмотіла я.
Але що далі?
Я вдивлялася в рядки, відчуваючи, що там є щось більше.
І тоді подумала: "А що, якщо тут прихований зміст?"
Витягнувши блокнот, виписала перші літери кожного рядка.
Д
Е
Р
Є
В
О
Я з'єднала це докупи і ледь чутно видихнула.
— "Є" замінити на "Е" і виходить дерево…
Це вже було щось.
Тепер залишилося знайти казку, пов'язану з деревом. Я заплющила очі, намагаючись спробувати всі можливі варіанти. Але з мого чертогу розуму мене вивело повідомлення.
Я стояла, вдивляючись у телефон. Повідомлення світилося на екрані, чорні літери врізалися в очі.
"Матінка вбила,
Батько мене з'їв..."
Вологі пальці стиснули пристрій сильніше. Дощ уже майже вщух, але мокре волосся липло до обличчя, а під футболкою ще залишилася неприємна волога прохолода. Проте я цього не відчувала. Серце билось важко й глухо, як удари дзвону.
Я знала ці рядки.
Знала їх ще з дитинства.
Я заплющила очі, і в голові, наче стара кіноплівка, розгорнулася інша картина.
Мені було, мабуть, шість чи сім. Я сиділа на дерев'яному стільці у бабусиній кухні, коліна підтягнуті до підборидя. Вечоріло, і тьмяне світло від старого світильника робило тіні на стінах довгими, химерними. Дощ за вікном стукав по підвіконню, і уява перетворювала ці звуки на чиїсь кроки.
Бабуся в той вечір виглядала ще старшою, ніж зазвичай. Її сиве волосся було зібрано в пучок, на обличчі грали зморшки, а очі, темні, як нічне небо, вдивлялися в мене уважно.
— Ти любиш казки, Євочко? — спитала вона, обережно розмішуючи чай у своїй керамічній чашці.
Я кивнула, бо тоді ще не знала, що є казки, які не хочеш чути.
— Я тобі розповім одну. Дуже стару. Вона не для маленьких дітей, але ти в мене розумна, ти зрозумієш.
Я мовчки сховала підборідя між колинами й слухала.
І бабуся почала.
— Жила-була одна мати. Вона мала сина. І хоч він був її рідним, вона його ненавиділа…
Я слухала, не відриваючись. Голос бабусі був низьким, напруженим, і кожне слово лягало важким каменем.
— Одного разу, коли чоловіка не було вдома, вона взяла ніж… і вбила сина.
Я пам'ятаю, як тоді повітря в кімнаті стало густішим.
— Вона розрубала його на шматки й поклала в казан, — продовжувала бабуся. — А потім зварила з ним страву.
— Ні, — прошепотіла я, але не змогла змусити її зупинитися.
— Коли повернувся батько, він не знав, що в тарілці це його син… і з’їв на вечерю.
Я затулила долоньками вуха, але голос бабусі звучав у голові навіть крізь шум дощу.
— А потім з'явився птах. Білий, як сніг. Він почав співати.
І вона заспівала.
— Матінка вбила,
Батько мене з'їв,
Брат мої кісточки зібрав,
Під ялівцем їх поклав…
Голос бабусі став тихішим, майже шепіт.
— І цей птах помстився. Він убив матір. А потім полетів у небо…
Я пам'ятаю, як тоді сиділа, зіщулена, зі страхом дивлячись у бабусині очі.
— Це казка? — тихо спитала я.
Бабуся кивнула.
— Так. Це казка братів Грім.
— Але вона страшна…
— Усі казки були страшними, коли їх тільки придумали, — бабуся потерла моє волосся. — Дорослі люблять їх згладжувати. Але в них є правда.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кароока, Mary Uanni», після закриття браузера.