Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

не витримала Полянська. — Не я придумала ці виїзди! І з вас не спускають по три шкури через дурну диспансеризацію, тому ви такий розумний!

— А я напишу вам липовий звіт про свою поїздку до Гладишів на трьох аркушах. І з вас також не спустять, — запропонував Ігор.

— Ви збираєтеся вчити мене працювати?! — розлютилась начальниця. — Ну все. Терпець мені урвався. Отже так, Ігоре Миколайовичу… вашого липового звіту я не візьму. Плановий виїзд на ФАП було зірвано з вашої вини. Від мене вимагають подавати порушників на обласну контрольно-експертну комісію. Досі я ще не подавала нікого. Усіх прикриваю. То ж ви будете перший. У вівторок на десяту ранку ви зобов’язані бути в обласному управлінні. Звичайно, я теж там буду. І можу вас запевнити — там своєї правоти ще не довів ніхто!

— Дякую за довіру, — посміхнувся Ігор.

— І цього разу швидше світ обвалиться, аніж я вас пожалію! — вигукнула вона йому услід.

Цього разу слідчий був у доброму гуморі і загадково посміхався.

— Ну що, шановні, — зрештою промовив він. — Щось та може наша служба! Поступово, неквапом, але працює!

— Не тягни, Дмитре Івановичу, розповідай, — попросив Дегтяр.

— Дочекаємося, поки чай принесуть, — розвів руками той. — Тут ще заведено чаєм пригощати?

— Вже готують, — похмуро сказав головлікар.

Наче почувши, секретарка занесла тацю з чайником та трьома чашками.

— Ну, оскільки я тут гість… — Дегтяр витяг пляшку коньяку.

— Отже ми слухаємо, — промовив Костогриз, дістаючи келишки.

— Усі злочини починаються з мотивів, — повчальним тоном промовив Валігура. — Двох, що їх мають, ми вже визначили. Вдова Замриги та Рябокінь, котрого у вас персонал чомусь Троцьким називає. Чому, до речі?

— Вічно воду мутить, — пояснив головний. — Ще цілі та завдання не визначені, а він вже інтриги сплітає.

— Ну, зрозуміло, — погодився слідчий. — Хоч у даному випадку мета банальна — створити вам неприємності, щоб вас посунули. Донька його справді у медичному на третьому курсі вчиться. Вивчає мікробіологію. Посіви у хірургії коли робили?

— Одинадцятого.

— Десятого вона мала заняття на кафедрі. Вгадайте на яку тему.

— Невже холера?! — вигукнув Дегтяр.

— Та ж звісно, не геморой, — посміхнувся Валігура. — Геморой потім у вас почався…

— А що — задумано геніально! — розпалявся керівник санепідстанції. — Матеріал у повному розпорядженні студентів півтори години. Про безпечність штамів для людини вони знають — грамотні. За добу нічого їм не станеться, якщо навіть до сірникової коробки разом із живильним середовищем зачерпнуть. То ж до вашої хірургії вібріони доїхали живими.

— Елементарно, — розвів руками Валігура.

— От же ж сволота! — обурився Костогриз. — Невже так все і було? Та хтось іще мав той матеріал до ваших чашок кинути. Або вона, або сам Рябокінь. Зберу робочу зміну того дня. Якщо Рябокінь приходив — згадають обов’язково. А от якщо донька…

— Григорію Віталійовичу, — напустив на себе суворість Валігура. — Може ви не будете за мене робити мою роботу? Тим паче, вона вже зроблена.

— Хто?! — заволав Костогриз. — Зі світу зживу! Штраф змушу заплатити — і за зрив роботи, і за спецназ…

— Практикантка ваша, Лада Слівінська проживає в одному будинку з Рябоконями. Дівчата з дитинства знаються. Кілька років разом до інституту їздили, а минулого року, коли гуртожитки скоротили, їхні батьки одну квартиру на двох в обласному центрі винаймали. А Лада ця ще й з Ігором Цекалом з хірургії товаришує.

— Між ними щось є? — розгублено запитав Костогриз.

— Напевно, оскільки вона щодня до хірургії бігає. І подруга її Ліда Савченко також бігає, вона наречена лікаря Хижняка. Тож шляхів, якими ця холера до вас у відділення потрапила, більш аніж достатньо.

— Ти диви… — вражено промовив головлікар. — Ні, Ліда на таке б не пішла, я її батьків добре знаю. А от Лада… Та як це можна довести?

— Лише одним шляхом — викликати до прокуратури і допитати. Якщо все так і було — одразу розколються. А якщо ні?

— Якщо ні, Рябокінь такий глум здійме — мало не видасться. Він в усіх партіях одразу. Ще й профспілковий активіст. Давай почекаємо, Дмитре Івановичу.

— Давай, — згодився Валігура.

— А що зі справою Замриги та архітектурними документами?

— Нуль, зовсім глухо, — побідкався той. — Там же ж не студентки працювали.

— Не студентки, — згодився Костогриз, згадуючи нічну зустріч у полях.

Його викликали вночі, коли вже час було спати. Та Ігор не міг заснути, йому марилася жінка, що мала зіграти фатальну роль у його житті і кар’єрі. Образа засліплювала, та все ж у вухах дзвенів її голос, а з голови не йшла її постать. Коли ж нарешті свідомість почала відключатися, подзвонили з приймального відділення. Поступила хвора з гострим апендицитом.

Пацієнтку вже поклали на ліжко, одразу до індивідуальної палати. Медсестра Женя дивилася на лікаря зі співчуттям.

— Доброго дня. Що у вас болить? — спитав Цекало, підтягуючи стілець ближче до ліжка, та раптом здригнувся, впізнавши пацієнтку.

— Оленко, це ви?

— Як бачите, — уривчасто промовила Оленка. — Знову створюю вам проблеми. Та терпіти більше не могла. Третій день болить. Спочатку не сильно, навіть на пари ходила. А сьогодні зранку вже все… поки зібралася, поки доїхала…

Три дні! Маючи надто грамотну маму-лікарку на керівній посаді, не кажучи вже про її власну нехай початкову, але все ж таки медичну освіту!

— А мама твоя де? — запитав Ігор.

— З татом до села поїхали. У сусідню область. Бабця там вже старенька. Ото удвох поїхали вмовляти її до нас переїздити.

— Нічого, як поїхали, так і повернуться, — похмуро пробурмотів Цекало. — Давай дзвонити.

— Вже пробувала. Зони немає. Там ціла вулиця між горбами. Хіба хтось із них нагору вилізе.

— А до когось іншого подзвонити, щоб їм передали?

— Нікого не знаю, — витерла сльози Оленка. — А сільрада вже зачинена, і медпункт. А що, усе так погано?

Не можна, щоб вона бачила, як його кидає у піт. Тоді паніка перекинеться і на неї. Замість відповіді лікар підтяг догори сорочку і обстежив живіт дівчини, не зважаючи на її зойки та сльози.

— Три дні, кажеш…

— Три — точно. А може й перед тим вже боліло…

— Добре, Оленко, — зітхнув Цекало. — Ти вже не маленька дівчинка, а майбутній лікар…

— Коли це ще буде… — схлипнула вона.

— Колись буде обов’язково. Тому ми тобі не розповідатимемо казок про те, як гріють лампою животик, поки ти спатимеш.

— Та я вже зрозуміла, — намагалася зазирнути йому в очі дівчина. — Просто боюся. А ви не зважайте, робіть усе, що треба. Тільки скажіть — нічого поганого не станеться? Я не помру?

— Сплюнь і не кажи дурниць, — похитав головою лікар. — Прооперуємо твій апендицит й усе буде гаразд. Студентам-медикам, на