Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

озвався Мовчун, але не сказав більш нічого.

— Та начхати, чиї то знаки, — пробурмотів Доу, — просто гляньте, скільки їх. Там же, бля, половина Півночі зібралася.

— До того ж гірша половина, — додав Шукач. Він дивився на знак Бетода, що стояв посередині війська. Червоне коло, грубо намальоване на чорних шкурах, які неначе розтягнулися на цілий акр. Вони, насаджені на стовбур високої сосни, були великі, як поле, і зловісно маяли на вітрі. Здоровезна штука. — Не хотів би я його тягати, — пробурмотів Шукач.

Доу підкрався до нього й нахилився ближче.

— Може, ми б могли прокрастися туди в темряві, — шепнув він. — Може, зуміли б туди прокрастись і встромити клинок у Бетода.

Усі перезирнулися. Це було страшенно ризиковано, але Шукач не сумнівався, що це варто спробувати. Хто з них не мріяв возз’єднати Бетода з землею?

— Встромити в цього гада клинок, — пробурмотів Тул і широко всміхнувся.

— Ага, — гмикнув Мовчун.

— Оце гідне завдання, — процідив Доу. — Оце справжня робота!

Шукач кивнув, дивлячись на численні багаття.

— Хто б сумнівався.

Шляхетна робота. Робота для таких Іменитих, як вони, чи, може, таких, якими вони колись були. Про це, ясна річ, складуть не одну пісню. Від цієї думки в Шукача захвилювалася кров, а шкіру на долонях защипало, але Тридуба й чути про це не хотів.

— Ні. Ми не можемо так ризикувати. Треба повернутись і розказати союзникам. Сказати їм, що до них ідуть гості. Лихі гості й до того ж численні.

Він посмикав себе за бороду, і Шукач здогадався, що відступати йому не хочеться. Цього не хотілося нікому з них, але вони знали, що він має рацію, знав навіть Доу. Вони, ймовірно, так і не доберуться до Бетода, а якщо й доберуться, то нізащо не вийдуть.

— Треба повернутися, — сказав Шукач.

— Слушно, — промовив Доу. — Вертаймося. Хоч і шкода.

— Так, — погодився Тридуба. — Шкода.

Довгі тіні

ади мертвих...

Ферро не сказала нічого, але вперше, відколи Лоґен її зустрів, перестала супитись. Її лице обм’якло, а щелепа злегка відвисла. Лютар же, навпаки, всміхався як дурень.

— Ви таке бачили? — гукнув він, перекрикуючи гамір, і показав на це тремтливою рукою.

— Такого немає більше ніде, — промовив Баяз.

Лоґен мусив визнати: він не розумів, чому перехід через якусь річку викликає таке збентеження. Деякі чималі річки на Півночі могли бути проблемними, особливо не в ту пору року та якщо нести з собою купу спорядження. Але за відсутності мосту досить було знайти добрий брід, підняти зброю над головою та похлюпати на той берег. Можливо, довелося б довго висушувати потім чоботи, а ще треба було стерегтись атак із засідки, та поза тим річок не було чого боятися. На них було зручно наповнювати бурдюки для води.

Наповнювати бурдюк водою з Аосу, принаймні без мотузки завдовжки сто кроків, було б небезпечно.

Лоґен одного разу стояв на кручах біля Уффріта й дивився, як об каміння далеко внизу б’ються хвилі сірого пінистого моря, що тягнулося вдалечінь, аж до обрію. Від стояння там забивало памороки, ставало ніяково й тривожно. На краю каньйону великої річки він почувався практично так само — тільки десь за чверть милі з води здіймалася ще одна круча. Віддалений берег, якщо так можна було назвати височезну скелю.

Він боязко підсунувся до самісінького краю, потицяв у м’яку землю носаками чобіт і зазирнув за край. Дарма. Червоний ґрунт, обплетений білим корінням трави, трохи звішувався над урвищем, а за ним майже прямовисно спускалися зазублені скелі. Далеко внизу об них билася піниста вода, здіймаючись у повітря великими клубами яскравих бризок, хмарами вологої імли, яку Лоґен мало не відчував на обличчі. За тріщини та виступи в них трималися пучки високої трави, а між ними пурхали птахи, сотні маленьких білих пташок. Лоґен ледве чув за могутнім гуркотом річки їхнє щебетання.

Він уявив, як падає в цю гримучу масу темної води — як його всмоктує, крутить і роздирає, наче листок серед бурі. Він ковтнув і обережно відсунувся від краю, роззираючись у пошуках чогось, за що можна взятися. Він почувався крихітним і невагомим, наче його могло віднести сильним поривом вітру. Він мало не відчував рух води у себе в чоботях, її пульсуючу, нестримну силу, що змушувала землю дрижати.

— Отже, ти бачиш, чому міст може бути дуже потрібен! — крикнув йому у вухо Баяз.

— Та як узагалі можна побудувати міст через таку річку?

— Під Аостумом річка розділюється на три рукави, а її каньйон набагато мілкіший. Імператорові архітектори створили острови та побудували мости з багатьох маленьких арок. І все одно вони витратили на будівництво дванадцять років. Міст під Дарміумом — робота самого Канедіаса, яку він подарував своєму братові Джувенсові ще тоді, як вони були в добрих стосунках. Він перетинає річку за один раз. Як це йому вдалося, зараз не може сказати ніхто. — Баяз розвернувся до коней. — Збери інших — нам треба рушати далі!

Ферро вже відходила від краю.

— Стільки дощу...

Вона озирнулася через плече, нахмурила брови і захитала головою.

— Там, звідки ти родом, таких річок не буває, еге ж?

— У Безплідних Землях вода — найбільший скарб. Там убивають за одну її пляшку.

— Ти там народилась? У Безплідних Землях?

Дивна назва для місця, але Ферро вона пасувала.

— Біляче, у Безплідних Землях народжень не буває. Лише смерті.

— Суворий край, так? Тоді де ти народилася?

Вона нахмурилася.

— А яке тобі діло?

— Я просто намагаюся зав’язати дружбу.

— Дружбу! — насмішкувато повторила вона і прослизнула повз нього до коней.

— Що таке? У тебе стільки друзів, що тобі нових не треба?

Вона зупинилася, стала впівоберта й поглянула на нього примруженими очима.

— Мої друзі живуть недовго, біляче.

— Мої теж, але я, мабуть, ризикну, якщо ризикнеш і ти.

— Гаразд, — відповіла вона, але її обличчя геть не здавалося дружнім. — Мою домівку завоювали гурки, коли я була дитиною, а мене забрали в рабство. Вони забрали всіх дітей.

— У рабство?

— Так, йолопе, у рабство! Це коли людину продають і купують, як різник м’ясо! Хтось нею володіє й чинить із