Читати книгу - "Останній дон"

— І ти тієї ж, — дорікнула Клавдія. — Гаразд, я лечу до Лас-Веґаса і побачуся з братом. У нього більше кебети й більше духу, ніж у будь-кого з вас. Він уже знайде якусь поправу.

— Не думаю, що він зможе настрашити Боза Сканнета, — проказав Дієр.

— У цьому ми вже переконались. — Аж тут перед ним замаячіла інша можливість. Він уже трохи чув про Кросса. Кросс, здається, подавався в кінобізнес і вже вкладав гроші в шість Дієрових картин, утративши їх геть усі, тож не такий він проноза. Точилися балачки, ніби Кросс «пов'язаний», ніби має якийсь вплив серед мафії. Але, гадав Дієр, з мафією пов'язані геть усі. Від цього люди не стають небезпечніші. Він сумнівався, що Кросс зможе дати їм раду з Бозом Сканнетом. Але продюсер завжди слухає, надто продюсер, що робить фільми, які не дають прибутку. Адже завжди на руку мати невибагливих партнерів, що не контролюють виробництва картини та фінанси.

Скіппі Дієр замислився, потім обернувся до Клавдії:

— Я поїду з тобою.

Клавдія Де Лена любила Скіппі Дієра, дарма що одного разу він надурив її на півмільйона доларів. Вона любила Скіппі за його вади, за його розмаїту розбещеність, за дух товариськості, що наче витав навколо нього,— риси, неоціненні для продюсера.

Багато років тому вони спільно працювали над картиною й заприязнилися. Навіть тоді Дієр був одним з найталановитіших і найцікавіших продюсерів Голлівуду. Одного разу на знімальному майданчику зірка-актор став вихвалятися, що переспав із дружиною Дієра, і той, стоячи на виступі декорацій і прослухавши три оповідки про себе, стрибнув на голову зірки, зламав йому плече, а потім розтрощив носа, щосили вгативши правою.

Клавдія зберігала інші спогади. Ось вони вдвох спускаються вниз Родео-драйв, і Клавдія побачила у вітрині блузку. То була найгарніша блузка з усіх, які їй доводилось бачити. Вона була біла з майже невидними зеленими смужками, ніжними, немов їх малював сам Моне. Крамниця належала до тих, де потрібно спершу домовитись про відвідини, щоб вас пустили всередину, неначе її власник був знаменитий лікар. Але хіба це клопіт? Скіппі Дієр був близький приятель власника, а заразом — великий друг студійних цабе, голів великих корпорацій, керівників держав усього Західного світу.

Коли вони зайшли до крамниці, продавець сказав їм, що блузка коштує п'ятсот доларів. Клавдія відсахнулась і сплеснула руками:

— П'ятсот доларів за одну блузку? — перепитала вона. — Ви глузуєте з мене.

Тут уже продавця приголомшило Клавдіїне нахабство:

— Вона пошита з найтоншої тканини, — пояснював він, — це ручна робота... А такої зеленої барви не має жодна інша тканина в усьому світі. Ціна цілком поміркована.

Дієр усміхався.

— Не купуй її, Клавдіє, — відраджував він. — Ти знаєш, скільки доведеться платити за її прання? Принаймні тридцять баксів. Щоразу, як одягнеш, тридцять баксів. Та з нею треба панькатись, як з малою дитиною. Аби не ляпнути стравою, і в ній не можна курити. Бо як пропалиш дірку, — овва, прощавай, п'ять сотень!

— Скажіть, — усміхнулася продавцеві Клавдія, — а мені подарують що-небудь, якщо я придбаю цю блузку?

Продавець, дуже ошатно вбраний чоловік, мало не порснув сльозами й проказав:

— Будь ласка, вийдіть.

Скіппі й Клавдія вийшли з крамниці.

— Де ж іще продавець може виставити клієнта? — сміючись, запитала Клавдія.

— Не забувай, це Родео-драйв, — нагадав їй Скіппі. — Будь щаслива, що тебе взагалі впустили.

Наступного дня, коли Клавдія прийшла на роботу до студії, на її столі видніла подарункова коробка. Там лежало дванадцять блузок і записка від Скіппі Дієра: «Не вдягати, аж поки дадуть Оскара».

Клавдія знала, що продавець із крамниці та Скіппі Дієр набрехали їй. Згодом вона бачила ті самі чарівні зелені смужки на жіночій сукні й на спеціальній стодоларовій тенісній хустині.

Картина, над якою вони тоді працювали, була нікчемним фільмом про кохання, що міг дочекатись академічної відзнаки з таким самим успіхом, як Дієр — членства у Верховному суді, проте Клавдія розчулилась.

А потім настав день, коли картина, яку вони знімали, сягнула магічної позначки в сто мільйонів доларів загального прибутку, і Клавдія подумала, що забагатіє. Скіппі Дієр запросив її на святковий обід і пирхав на всі боки добрим гумором. «Це щасливий для мене день, — нахвалявся він. — Картина потягла за сто мільйонів, секретар Боббі Бенца запропонував мені поважну роботу, а вчора вночі загинула в автокатастрофі моя колишня дружина».

Ще два продюсери, що обідали з ними, гидливо скривились, а Клавдії здалося, ніби Дієр жартує. Та Дієр раптом заговорив до продюсерів:

— Бачу, ви аж зелені од заздрощів. Я заощаджу п'ятсот тисяч доларів у рік на аліментах, а двійко моїх дітей успадкують її статки, право порядкувати майном, яке дісталося їй від мене, тож, хай там як, мені вже не треба утримувати їх.

Клавдія враз похнюпилась, але Дієр заспокоїв її:

— Я чесний, і сказав лише те, про що думає кожен чоловік, хоча ніколи не висловлює тих думок.

Скіппі Дієр дорогою ціною пробив собі шлях у кінобізнес. Син столяра, він допомагав своєму батькові обладнувати будинки голлівудських кінозірок. В одній із тих ситуацій, які можливі тільки в Голлівуді, він став коханцем кінозірки середніх літ, що згодом прилаштувала його учнем у контору свого агента,— то була своєрідна прелюдія, аби спекатися хлопця.

Скіппі напружено працював, учився опановувати свою гордовиту натуру. Й передусім дізнававсь, як хухати на талант. Як припрошувати нових, обдарованих режисерів, уласкавлювати молодесеньких зірочок, ж ставати другом і наставником брехливих писак. Він кпив із власної поведінки, покликаючись на великого ренесансного кардинала, що обстоював справу папи Борджія перед королем Франції. Коли король оголив зад і став випорожнюватись, показуючи свою зневагу до папи, кардинал вигукнув: «Ох, янгольський задочок!» — і підбіг поцілувати його.

Дієр засвоїв і доконечні технічні засоби. Він опанував мистецтво переговорів, же спрощено називав «Проси геть усього». Він став ерудований, навчився розпізнавати романи, з яких могли вийти добрі кінофільми. Він примічав акторські таланти. Ретельно студіював усі подробиці виробництва й різні способи красти гроші з бюджету кінокартини. Скіппі досяг успіху ж продюсер, бо спромагався перевести на екран лише 50% сценарію і 70% кошторисних грошей.

Скіппі стало у великій пригоді те, що він полюбляв читати й міг писати сценарії. Звісно, не на чистому аркуші паперу, але він вправно викреслював сцени й переписував діалоги, міг справді створити той або той фрагмент розвитку дії,