Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Ну, а... того. Как там по газетах нащот войни? Нічого не пишуть?

— Ні, — коротко відповідає Василь.

Не хочеться йому розводити розмову. Не те у нього на думці. У кишені лежить записка.

Але не такий цей дядько.

— А он кажуть — буде война. Нібито Франція того... Якийсь Абдукарім на неї йде.... — просторікує далі дядько.

— А-а! То ніяка війна. То десь повстання в Марокко, — відповідає спокійно Василь.

— Жаль! — стверджує дядько і одвертається до коней. — Вьйо! Ксоб! Куди ти лізеш, щоб тобі Бог дав, очі злегенька повилазили. Халєра чортова, не коняка...

Потягнувши пужалном норовисту коняку, дядько знов повертається і переходить на іншу тему. Тим часом видобуває з кишені кисета з тютюном.

— А от інтиресно... Примєром сказать... Какії такії науки существують, що їх так довго виучують?

— Ну, — каже Василь. — Всілякі науки. Є їх багато, географія, фізика, є їх досить...

— Да! — стверджує дядько. — Я от слихав... Не знаю тільки, чи правда... Нібито существують такі матиматики, що можна всі звьозди полічить. Када я ще солдатом був, один мені казав. Каже, є така звізда, що коли б впала на землю, усьо б зничтожила. Такая, ніби, сильна вона. Не знаю только, чи можна вірити. Солдат то говорив.

— Певно. Зорі є дуже великі. Більші за землю, — підтримує Василь розмову.

— От, як тольки їх зміряють. На землі все можна зміряти, а на небі... От, примєром, Марків Михаль до Арґентини виїхав. Так він пише: у вас, пише, тепер зима, а тут квіти цвітуть. Вот інтиресно, як воно строєно. Але це на землі. Поїхав — побачив, але поїдь на небо...

— На те, — каже Василь, — і є наука. Є такі апарати, що все зміряють.

— Да-а! Ето вєрно. Єсть апарати. Када я був на позиції... От сидимо ми в окопах... Тут ми, а там нємєц!.. Од нас до нього не видать, а від нього до нас не видать. А от посмотриш в бінокль і все, як на ладошкі... Всьо, як єсть тут. І навіть де стоять пулємьоти. Потом ми били! А!..

— Ех, Павле, Павле! — почав також Василь. — І що це у вас за язик такий покручений?

Дядько не сподівався такого питання. Хвилинку подумав і відповів:

-Да!

— Що ж це ви завжди так говорите? І з жінкою?

— Як вам сказать? І да, і нєт! Привичка, знаєте.

І після цього дядько замовкає. Щось він роздумує. Можливо, йому ще ніхто не ставив такого питання. Він повернувся до коней, ті видряпались на рівну дорогу, дядько ще раз замахнувся пужалном, і вони побігли дрібним трусячком.

Швидко темніє. Вітер збільшується і проривається крізь дубину діброви. У хутірських хатах загоряються віконечка помаранчевим світлом. Собача брехня несеться з вітром убік Чугалів і десь там, попід державним лісом, глухо завмирає. І що ближчає село, то збільшується вітер. А коли кінчилась діброва і почалось знов поле, знов вітер гнав цілу хмару снігу, що засипала конятам очі і замітала дорогу.

Крізь бурю, сніг і темряву вриваються в село. Низькі під соломою, ніби обложені ватою, хатки. Червонаві віконця нагадують малюнки дешевих видань. Запах свіжого гною і диму. Заморожена, облита льодом криниця і журавель, що без перерви скрипить та черпає відро за відром.

Василь не доїжджає аж додому. Дядько звертає на свій куток, а Василь далі йде пішки. Він промерз. Ноги, мов дерев’яні. Біжить під гору і швидко розігрівається. Чує голод, здоровий, приємний голод. Ще трохи, ще кілька хвилин і Василь Шеремета на подвір’ю своїх батьків, дідів, на тому місці, звідки він пішов у світ і куди завжди, хоче він того чи не хоче, буде вертатися.

У хаті мати, сестра, брат. На комінку світиться та знайома нафтова лямпка третій нумер, біля котрої Василь провів стільки вечорів. У хатині півтемно, сірувато і, як видається Василеві, непривітно. Все видається йому малим, низьким. І стіл, і плита, і ліжко... Можливо, він виріс, можливо, призвичаївся до більших, кращих речей. Під плитою яскраво горить вогонь, той свій вогонь, що горів там і горить завжди. Тепер на ньому, як і завжди, вариться в баняку картопля.

— О! — каже хтось. — Василь прийшов.

Ніхто не дивується, ніякого захоплення, ніяких вигуків радости, ніякого кидання на шию, обійм, цілунків. Дуже все “по-простому”. Мати, видно, зраділа, але її радість десь там у ній, далеко, і тільки очі одні зраджують її тихою, скритою зрадою. Василеві іноді так хочеться обняти ті кістляві, опалі плечі, притиснути до юначих грудей її миле, темне, мов на візантійському образі, обличчя, але він нізащо того не зробить. Мужики цього не роблять. Що за телячі вибрики, сказав би батько. Як візьму запруту, то з вас ті сльози вискочать!..

Ось і сам батько ввалився до хати. Він весь, від шапки до чобіт, запорошений. На бровах, на довгих вусах, на бороді, на плечах цілі ковтуни куряви. Він щось робив у клуні, віяв чи пускав до машини снопи. Руки його чорні, але Василь все-таки поцілував одну з них, зовсім не думаючи, чисті вони чи не чисті.

— Ну, от! — сказав батько. — Добре, що прийшов. Треба ще нарізати січки.

— Хлопчисько он ледве на ногах стоїть, а ти вже тягнеш його до січкарні, — пробує втрутитись мати.

— Ну, коли тобі шкода хлопчиська, то йди сама туди...

— Ходім, ходім, — каже Василь. — Я їхав, змерз, хоч нагріюсь...

— Аз ким їхав? — питає вже на ходу батько.

— Павло з Підгір’я привіз.

— Щось возив продавати? Не знаєш, по чому тепер пшениця? Багато там набрав у Фройка?

Василь сказав.

— Ну, от, — каже батько. — два пуди пшениці...

У клуні висить гранчастий, закопчений ліхтар. Василь одразу береться за корбу січкарні, батько пускає околіт, і з-під ножів на всі боки сиплеться січка. Але Василь дуже скоро засапується. На чолі у нього виступає піт. Він все-таки крутить, бо ніяково йому перед батьком. Одначе серце його починає так битися, що він мусить зупинитися.

— Еге! Слаба в тебе кишка. Ставай на моє місце.

Василь стає на батькове місце, пускає солому в барабан січкарні. Руки його зніжнілі, солома змерзла, суха, колюча. До носа, до рота набивається курява. Нічого. Він стоїть твердо на свойому місці. І