Читати книгу - "Майстер реліквій"

покликав Дісмас. — Ти знала, що у тебе волосся кольору венеціанського художника?

Вона сиділа навпроти, біля вогню, штопала якісь речі. Не підіймаючи голови, вона відповіла:

— Мій батько називав мене маленьким вогником.

— Майже темно, — сказав Дюрер.

— То поквапся, — сказав Дісмас, вертаючись на своє місце. — Гарне тренування — малювати при такому освітленні.

Сонце зайшло за масив Шартрьоз. Дюрер продовжував малювати при світлі вогнища. Коли він завершив, то вручив портрет Магді. Від побаченого вона зашарілася.

— Це…

— Ти можеш сказати «прекрасно».

— Ви такий талановитий, майстре Дюрер!

Дісмас зітхнув.

— Ох, не кажи йому це. Він стане ще нестерпнішим. Дай сюди. Я буду суддею.

Але це дійсно було прекрасно. Дісмасу навіть здалося, що це не Дюрерівська манера, немовби цей портрет намалював хтось інший, вищий за нього.

— Ну? Тремчу від нетерпіння почути твій високовчений вирок, — нагадав Дюрер.

— Непогано. Правда, не певен щодо носа.

Дюрер вихопив портрет з рук Дісмаса та віддав Магді.

— Зачекай… — він знов забрав його, підписав у нижньому куті та віддав дівчині. — Тримай.

Магда подивилася на картину.

— А що означає це Т. В.?

— Тіціан Вечелліо. Той самий венецієць. Портрет виконаний у його стилі. Але Дісмасу, звісно, цього не второпати.

— Як на мене, більше скидається на Кранаха, — чмихнув Дісмас.

Тієї ночі Магді знову наснився нічний кошмар. Кожної ночі вона страждала від них. Дісмас потихеньку її розбудив.

— Усе добре. Спи спокійно. Хай тобі насниться щось приємне.

Вона міцно стисла його руку.

— Поговори зі мною. Хоч трішечки!

Через ці кошмари Дісмас перетягнув свою постіль ближче до неї. Цнотливе розташування. Але так він хоча б міг утішити її.

Він подивився на зірки, що рясно вкривали небо у безмісячну ніч. Поруч із ним Магді було тепло. Вона пахла краще, ніж усі кістки святих разом узяті. Як же приємно було обіймати теплу дівчину такої холодної ночі. Він відчув, як кінчик її пальця ніжно обводить краєм його зраненого вуха.

— Розкажи мені про неї.

— Про кого?

— Твою дружину.

— Вона померла.

— Це все?

— Я мав померти із нею. Та дітьми. Але я тоді був в Іудеї у пошуках списа Лонгина.

— Мені шкода.

Деякий час вони лежали у тиші.

— А хто він такий — цей Лонгин?

— Римський солдат, який пронизав списом розіп'ятого Ісуса Христа.

— О, то ти відшукав той спис?

— Можливо.

— Як це — можливо?

— З реліквіями ніколи не знаєш напевно. Він зараз у Віттенберзі. У галереї курфюрста Фрідріха. Він був дуже щасливий, що спис дістався саме йому. Коли ж він дізнався про долю моєї дружини та дітей, то купив індульгенції для їхніх душ. Дуже щедрі. Маю вважати, що вони зараз не у чистилищі. Хоч що б там не було, вони померли безгрішними. Вона була гарною жінкою. Лягай спати, Магдо. Завтра буде довгий день.

— Плащаниця з Шамбері — це дійсно погребальне полотно Христа? Як ти гадаєш?

Дісмас поміркував.

— Ні. Але це не має значення. Кардинал поклав на мене таку епітимію. Тому я тут. А тепер і ти тут. Бо — він грайливо торкнувся її носа — ти дуже вперта.

— А вона була гарна, твоя дружина?

— Так.

— Як її звали?

— Гільдеґарда. Спи.

— Розкажи мені щось про неї.

— Що ти хочеш знати?

— Розкажи, чому ти її любив.

— Ну, вона ж була моєю дружиною.

— Дісмасе, я не про те.

— Вона була вродлива. Любила наших дітей. І вміла мене розсмішити. Я ніколи не сумував, коли вона була поруч. Смачно готувала. Співала під час…

Він замовк, відчувши, що не хоче більше говорити.

— Звісно, вони на небесах, — стиха промовила Магда. — Ти колись будеш із ними. Тільки не скоро.

26. Шамбері

Після сніданку вони вдягайся у ряси. Пам'ятаючи про незручний момент через відсутність розп'ять під час проведення «іспиту святого Боніфація», Дісмас придбав у Базелі цілу дюжину.

— Клята ряднина дряпається, — лементував Анкс. — Це все одно, що почепити на себе розлючену кішку. Ці сорочки що — з кінського волосся? Яких саме бісових монахів ми з себе вдаємо?

— Боніфаційців, — сказав Дісмас. — І, Анксе, будь ласка, не вживай таких слів у Шамбері. Монахи не лаються.

— Ха! У моєму селі Клотце був один монах, так кожного разу, коли від розтуляв рота, звідти вивергався такий потік лайна…

— Так, Анксе, звісно. Але ми маємо бути добрими монахами. Чому? Бо якщо нас викриють, нас просто вб'ють. Тобі цього достатньо? Тепер нам треба вигадати імена.

— Кому яке діло, як нас звати? — спитав Конрад.

Дісмас зітхнув.

— Добре, ти будеш братом Конрадом. Щоб потім тебе розшукали і зарізали. Тож роби, як знаєш.

Конрад звів очі.

— Тоді придумай мені ім'я.

— Я буду братом Лукасом, — сказав Дісмас. Він навмисно обрав ім'я Кранаха, щоб подражнити Дюрера. — Ти, Конраде, будеш братом Вілфредом. Наткер — братом Катбертом. Анкс…

— Катбертом? — обурився Наткер. — Ні, я не хочу бути Катбертом.

— А що не так з Катбертом?

— Це якесь содомітське ім'я.

Дісмас знову зітхнув.

— Наткере, він був святим, а не содомітом. Ну, добре. Яке ти хочеш ім’я?

— Мені байдуже. Тільки не Катберт.

— Тоді Теобальд. Це тебе влаштовує?

Наткер знизав плечима. Дісмас енергійно продовжував:

— Анкс — брат Зігмунд. Дюрер… хм… Ти будеш братом Нарсом. На честь святого Нарциса. Дуже зручно.

Дюрер розлючено витріщився на нього.

— Не ображайся. Нарцис був єпископом в Єрусалимі у другому столітті. Він перетворював воду на олію. Ідеальне ім’я для художника.

— Щось я ніколи не чув про цього нібито святого.

— Ну, я і не чекав від художника знання священної історії. Залишається Магда… Ти будеш сестрою…

— Гільдеґардою.

Дісмас подивився їй у вічі.

— Гільдеґарда Бінгенська, — сказала Магда. — Рейнська провидиця. Вона була дуже свята. Й ніколи не казала поганих слів[24].

Вони спустилися яром і вийшли на дорогу, де приєдналися до потоку пілігримів.

Дісмас наполягав, що їм необхідно приділяти увагу всьому, що вони побачать. Будь-яка деталь може виявитися важливою, якщо їм доведеться тікати у поспіху. Дісмас вважав саме так і буде, бо зайшли вони аж надто далеко.

Дорога проходила через поля, що належали монастирю, який розташувався на вершині гори. В міру наближення до річки Лейс будинків навкруги ставало все більше.

У Шамбері існував лише один міст через річку. Підпори та водоріз були кам'яні; проїзна частина — з важких дерев'яних брусів. Цікава конструкція.

— Це італійський винахід, — пояснив Дісмас. — Бачите отвори на обох кінцях брусів? У разі нападу, їх можна швидко вийняти з місць, щоб зупинити ворога.

— Розвідний міст, що насправді не розвідний, — зауважив Дюрер. — Для монахів, які, власне,