Читати книгу - "Девід Копперфілд"

то знайте, що ця кімната буде готова для вас завжди.

Усією душею відчув я щирість і вірність моєї любої старої няньки, і я подякував їй як міг найкраще. Але все одно не дуже добре мені це вдалося, бо цю промову оголосила вона мені вранці, і цього ж ранку я мусив поїхати і таки поїхав додому; вона з містером Баркісом супроводжувала мене в екіпажі. З важкою душею розлучалися вони зі мною біля воріт мого дому; дивно мені було бачити, як екіпаж від’їздить, відвозячи Пеготті геть і лишаючи мене під старими ясенями. Я залишився перед цим будинком, що в ньому жодне обличчя ніколи більше не гляне на мене з любов'ю чи прихильністю.

І ось мене кинули напризволяще! Не можу без смутку оглядатися назад на цей час. Знову відчуваю себе самотнім — без друзів, без товариства інших хлопців мого віку, без будь-якого товариства взагалі, крім моїх власних приголомшених думок. Тінь того часу немовби падає на папір, коли я пишу це.

Чого тільки не віддав би я, щоб мене послали до найсуворішої школи, щоб я міг вчитися чогось, якось, десь! На подібне не варто було сподіватися. Вони не любили мене; вони понуро, суворо, постійно зневажали мене. Гадаю, що матеріальне становище містера Мердстона в цей час було напруженим, але справа була не в цьому. Він не міг терпіти мене; віддаляючи мене від себе, він намагався, очевидно, віддалити саму думку, ніби я можу щось вимагати від нього — цілком успішно, до речі.

Не можна сказати, щоб мене активно мучили. Мене не били, не морили голодом; але мене кривдили безнастанно, систематично, з холодним спокоєм. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем мене холоднокровно занехаювали. Іноді, згадуючи про це, я запитую себе, що вони зробили б, коли б я захворів; чи залишили б мене лежати в моїй самотній кімнаті й знемагати наодинці, чи хтось допоміг би мені.

Коли містер і міс Мердстон були вдома, я сидів за столом разом з ними; за їх відсутності я годувався сам. Повсякчас вештався я без усякого нагляду навколо будинку; вони тільки пильнували, щоб я ні з ким не заприятелював: мабуть, вони побоювалися, що я скаржитимуся товаришам. З цієї ж причини, хоч містер Чілліп частенько запрошував мене до себе в гості (він був удівцем, кілька років до того вмерла його маленька світловолоса дружина, яка була схожа мені на кицю блідо-черепахового окрасу), але нечасто користався я щастям побути вечір у його храмі хірургії, читаючи якусь нову для мене книжку, вдихаючи запахи всіх ліків або розтираючи щось у ступці під його дбайливим наглядом.

З цієї самої причини мені нечасто дозволяли відвідувати Пеготті — тут ще відігравала роль їхня давня нелюбов до неї. Нянька моя вірно дотримувалася свого слова і щотижня або приходила до мене, або зустрічала мене десь поблизу; і ніколи не приходила вона з порожніми руками. Але тим гіршими були мої муки, коли мені забороняли приходити до неї в гості. Проте кілька разів мені дозволили піти туди. Гостюючи в них, я помітив, що містер Баркіс був досить скупий, або, як чемно висловилася Пеготті, «трохи бережливий». Він мав цілу купу грошей у скрині під ліжком, а казав, ніби в цій скрині самі тільки сюртуки та штани. Його багатства ховались у цій скрині з такою недоторканою сумлінністю, що потрібна була неабияка вправність, щоб виманити в нього трохи на дрібні видатки. Отже, Пеготті доводилося розробляти довгу складну схему, справжню «порохову змову» щоразу, як треба було робити суботні закупівлі.

У цей час я був такий пригнічений відвертою зневагою до мене, що, мабуть, був би зовсім нещасним, коли б не старі книжки. Вони були моєю єдиною втіхою, я лишався їм вірний, як і вони мені; знову і знову перечитував я їх — не знаю вже скільки разів.

Тепер я наближаюся до того періоду в моєму житті, який я ніколи не зможу забути, поки зможу пам’ятати хоч щось. Спогади про цей час, нерідко проти моєї волі, немов привиди, з’являються переді мною і женуть геть щасливі.

Якось я звично тинявся навколо нашого будинку на самоті, занурений у свої думки. Завернувши за ріг, я раптом зустрів містера Мердстона, що гуляв з якимсь джентльменом! Я збентежився і вже збирався пройти повз них, коли цей джентльмен гукнув:

— Кого я бачу? Бруксе!

— Ні, сер, Девід Копперфілд, — відповів я.

— Та не кажіть мені! Ви — Брукс, — вів далі джентльмен — Ви Брукс із Шеффільда! Ось як вас звуть!

Після цих слів я уважніше глянув на джентльмена. Сміх його був мені знайомий. Я пригадав, що то — містер Квіньйон, якого ми з містером Мердстоном зустріли в Лоустофті, перед тим, як… та не в цьому річ... можна й не казати, перед чим.

— Як ваші успіхи, де ви вчитеся, Бруксе? — спитав містер Квіньйон.

Він поклав руку мені на плече й розвернув мене, змусивши йти разом із ними. Я не знав, що відповідати, і непевно глянув на містера Мердстона.

— Він тепер живе дома, — сказав той. — Він ніде не вчиться. Не знаю, що робити з ним. Це — важкий тип.

Якусь хвилину на мені затримався його непривітний, нещирий погляд, а потім він насупився та відвів свої мерзенні очі кудись убік.

— Уф! — виголосив містер Квіньйон, поглядаючи на нас обох. — Гарненька погода!

Запанувало мовчання, я обмірковував найкращий спосіб звільнити своє плече від його руки і йти геть, коли він раптом мовив:

— Мабуть, ви й тепер такий дотепний хлопчина? Га, Бруксе?

— Авжеж! Він досить дотепний, — сказав містер Мердстон нетерпляче. — Відпустіть його краще йти, куди він хоче. Він не подякує вам за турботи.

Після цього натяку містер Квіньйон відпустив мене, і я поспішив додому. Озирнувшись уже в саду, я побачив, що містер Мердстон прислонився до хвіртки кладовища, а містер Квіньйон щось говорить йому. Вони обидва стежили за мною, і я розумів, що вони розмовляли про мене.

Містер Квіньйон заночував у нас. Поснідавши наступного ранку, я відсунув свій стілець і збирався йти з кімнати, коли містер Мердстон наказав мені залишитися. Сам він сердито відійшов до іншого стола, за яким сиділа його сестра. Містер Квіньйон стояв, поклавши руки в кишені і дивлячись у вікно, а я зупинився, дивлячись на них усіх.

— Девіде, — сказав містер Мердстон, — молодь у цьому світі повинна діяти, а не нидіти і байдикувати!

— Як це робиш ти, — додала його сестра.

— Джейн Мердстон, облиште це мені, будь ласка. Повторюю, Девіде, молодь повинна в цьому світі діяти, а не нидіти і байдикувати. Це особливо стосується юних хлопців твоєї вдачі, яка потребує великих поправок. Найкраща послуга такому хлопцеві — змусити його призвичаїтися до трудового життя, зігнути і зламати його характер.

— Бо впертість нам не потрібна, — мовила його сестра. — Її треба подолати. I вона мусить бути подолана! Буде подолана!

Він глянув на неї напівсхвально, напівдокірливо і вів далі.

— Мабуть, ви знаєте, Девіде, що я не багатій. Принаймні ви знаєте це відтепер. Ви вже дістали деяку освіту. Освіта коштує багато, та навіть коли б ні,