Читати книгу - "Коханці Юстиції"

встановили належну для таких оказій радіоапаратуру, тож засідання транслювалося через голосники на площу. Там протягом усього часу перебувало до кількох тисяч мешканців міста.

У розповідях очевидців натрапляємо на дуже помітні розбіжності щодо характеру публіки. Згідно з одними окупанти вкотре поставили на ненависть між українцями й поляками і подбали про те, щоб саме поляки суттєво переважали. Ті начебто кожен смертний вирок зустрічали бурхливими оплесками й голосними радісними вигуками. Згідно з іншими до зали, як і на площу, було нашвидку зігнано якомога більше нажаханих і пригнічених усім, що відбувається, людей — без особливого відбору чи якоїсь попередньої настанови.

Правда, напевно, десь посередині.

28

Друг «Сансара» (він же «Тарзан», «Бой» і «Сідгартга»), не потрапивши до міського театру 14-го, таки потрапляє 17 листопада. Точніше, його туди приводять — із дещо підпудрованими синцями й саднами на обличчі, в чужому, трохи завеликому одязі.

Поруч із ним двоє масивних типів у цивільному, які ледь не заштовхують його до спеціально затемненої ложі. Звідти він має спостерігати за кожним із підсудних, поки тих будуть викликати й опитувати судді. При цьому він зобов’язаний негайно переказувати до президії всю відому йому щодо кожної особи інформацію. Зв’язок між ним та президією покладено на ще одного аґента, який мав би курсувати від ложі до суддів і назад.

Суд розпочинається о дев’ятій ранку й відразу набуває всіх ознак прискореної та вкрай формалізованої розправи. Виконання смертних вироків через розстріл призначено на першу пополудні, тож Оскару Брандтові (він тепер за головного суддю) гратися в пошуки правди нема коли. Праворуч від нього його перший заступник Вільгельм Ассман, кат розстріляних у К. «націоналістичних підлітків». Ім’я третього члена цієї особливої суддівської трійки залишається невстановленим.

Станом на десяту годину вирок смерті винесено вже одинадцяти підсудним. Одну особу виправдано, але з-під варти не випущено.

Засідання триває.

29

Приблизно о тій-таки десятій годині на друга «Сансару» зійшов небесний тиск. Він побачив у небі над театром Сліпучий Стовп, який, пробивши дах і склепіння, вперся йому в груди. Від жалю й розпачу «Сансара» не зміг дихати. Він раптово осягнув, що насправді його такий хитромудрий перфектний план є і злочином, і гріхом, і помилкою, й поразкою. Через нього вороги влаштували це судилище, через нього вони зухвало владарюють у цій залі, мов демони в пеклі. Хіба так виглядала би перемога над ними? І чим завинили всі ці нещасні мешканці передгір’їв[47], що їх він так легко приніс у жертву заради нібито якогось очищення? І хоч якраз до їхніх затримань «Сансара» жодного стосунку не мав, йому все одно зробилося нестерпно боляче. Все його тіло розвалювалося на малесенькі шматочки. Він усвідомив себе винним у всьому. У всьому на світі, тобто у Всьому.

Але щойно кількість засуджених до смерті сягнула сімнадцяти, тобто десь на самій середині засідання, ним опанувала рятівна думка (спершу не думка — 'її тінь), що провину ще можна спокутувати і боротьбу (він подумки вжив слово «партію», маючи на увазі музичну імпровізацію) не завершено. Щойно він це собі сказав, Сліпучий Стовп відчутно послабив тиск і перемістився трохи вбік, продовжуючи спостереження.

30

Тридцять п’ять підсудних, тридцять один смертний вирок. Решту виправдано, але залишено під вартою (хай усе одно божеволіють від жаху).

Кожну особу суд запитує про одне й те саме. Належність до Організації. Співпраця з Організацією. Співчуття діям Організації. Симпатія до окремих членів Організації. Мрії про Організацію. Сни про Організацію.

Чи ствердні, чи негативні — відповіді не вирішують нічого.

Найдовша розмова — з перукарем Дмитром К. Він енергійно зізнається в п’яти десятках убивств. Відтак плете про зв’язки і псевда. Його несе. Він поставив на виживання. Його (на догоду польській публіці) засудять на смерть. Але не розстріляють.

Остаточне число — двадцять сім.

Тротуарні плити коло синагоги розібрано. Десять (чи все-таки дев’ять?) стовпів укопано в землю. Розстріл відбудеться за будь-якої погоди.

31

Погода була суха і ясна. Так принаймні здається одному з очевидців розстрілу. «Ідеальна прозорість», — напише він у спогадах. Тадеуш Ольшанський, 14-річний польський підліток, хотів бачити, як це відбудеться. Але на площі виявилося стільки людності, що «до перших рядів було неможливо пропхатися». Йому простягли руку з постаменту, знизу хтось підсадив — так він опинився у привілейованій позиції на місці Великого Пророка[48]. Замість позеленілого у бронзі романтичного Адама з Плащем і Книгою спостережну висоту посіло кілька пацанів, Адамових нащадків. Зрештою, якби поет і залишався на своєму місці, то на страту все одно не дивився б — він гордовито відвернувся б у протилежний бік.

Малому Тадеушеві теж краще б не дивитися. Під кінець йому стане погано, й він ледь не впаде з постаменту. Але хоча б не блюватиме, як двоє його друзяк.

Невдовзі тут багато хто блюватиме. Блювотиння стане другою після крові стихією цього судного дня.

Тисячі людей на площі. Жахлива тиснява. Збуджені оплески. (Деякі начебто аж повилазили на прилеглі дахи, ледве стримуючи себе від скандування: «Вогню! Вогню!»)

Синагога, давно закрита, забита дошками і поруйнована. Жодного живого єврея. Тільки мертві євреї всі тут.

Хто ще?

Геній польської поезії. Якого втім немає на постаменті. Евакуйований геній.

Українські жертви.

Німецькі кати.

Мадярські офіцери в найзручніших для споглядання перших рядах, з наготовленими фотоапаратами.

Азербайджанці, калмики й киргизи з допоміжних батальйонів у лінії очеплення.

Українська поліція (панове, все ще при виконанні?!).

Роззяви без роду і племені.

Офіцерські й солдатські повії. Сутенери.

Кишенькові майстри-злодюги.

Інформатори, спекулянти, міські божевільні.

Міські хронікери.

Міське шумовиння.

Приблизно стільки сенсів умістила в собі та площа в мить, коли з бічних театральних дверей вивели першу десятку.

32

Обидвом Мауерам, «Сансариним» сторожам, урешті ввірвався терпець, і вони виволокли його з ложі. Із заламаними назад руками потягли коридором до гримувальні. «Сансара» пручався і задля збільшення своїх шансів кілька разів плюнув їм в обличчя. За це вони мали би пришити його першим же пострілом тут, на місці. Приклавши якого-небудь браунінґа впритул до черепа — щоб дурне мозковиння розлетілося навсібіч, заляпуючи стіни з акторськими фотками й перуками.

(Курва маць, він же стільки разів перемагав кожного з них на корті! Як їм забути той фінал, ту ганьбу міського Кубка гімназій у 36-му? Шляк трафить, він же двічі посилав молодшого в нокдаун під час кулачних боїв на Валах у 37-му, коли українська й польська чоловічі гімназії пішли стінка на стінку! Як йому це пробачити?)

Однак ніякий «браунінґ»