Читати книгу - "Після тебе"

в курник. Потім Сем повернувся та приніс знадвору запахи й свіже повітря — і момент для запитання було втрачено.

Він налив мені ще вина, і я випила, дозволяючи собі насолоджуватися затишком маленького вагончика, відчуттям повного шлунку та розмовою із Семом. Він розповідав, як тримав за руки старих людей, які мовчки терпіли весь біль, про розмови з начальством, що вибивали їх усіх із колії, бо складалося відчуття, що вони роблять зовсім не те, чого їх навчали. Я слухала його та поринала в неймовірно далекий від мого власного світ. Дивилася, як він активно жестикулює та сумно посміхається, коли помічає, що стає надто серйозним. Дивилася на його руки.

Помітивши, куди забрели мої думки, я зашарілася та ковтнула ще вина, щоб приховати це.

— А де сьогодні Джейк?

— Майже його не бачив. Він у своєї дівчини, мабуть. — Сем спохмурнів. — У неї типова родина Волтонів[24] з мільярдом братів та сестер і мамою-домогосподаркою. Йому подобається там бувати. — Він відпив іще води. — А де Лілі?

— Я не знаю. Надіслала їй два повідомлення, та вона не схотіла відповідати, мабуть.

Сама тільки його присутність… Він був наче вдвічі більшим та вдвічі яскравішим за інших чоловіків. Мої думки знов потекли кудись не туди. Його очі — він трохи їх примружував, коли слухав, наче щоб переконатися, що правильно мене зрозумів… ледь помітна щетина, форма його плеча під м’якою вовною светра… Мій погляд сповз униз, на його руки, — він пальцями щось бездумно вистукував по столу. Такі вправні руки. Я згадала, з якою ніжністю він тримав мою голову і як я потім тримала його руку у швидкій, наче він був останнім якорем у моєму житті. Він подивився на мене та всміхнувся — дещо запитально. У мені щось остаточно розтало. Нічого ж поганого не станеться, якщо я буду тримати себе в руках?

— Луїзо, може, кави?

Як же він на мене дивився! Я труснула головою.

— Може, хочеш…

Я не встигла навіть подумати, а вже нахилилась над столом, притягла його до себе за потилицю й поцілувала. Він якусь мить вагався, а потім нахилився до мене й поцілував у відповідь. Здається, хтось перекинув келих із вином, але я вже не могла зупинитися. Я хотіла цілувати його все своє життя. Я відкинула всі думки про те, що відбувається, що це може означати і в якому безладі я можу потім опинитися. «Давай, живи!» — сказала я собі. Я цілувала його так, що розважливість просто просочилася геть крізь пори і я вся обернулася на серцебиття. Я жила тільки тим, що хотіла з ним зробити.

Він перший зупинився — трохи приголомшений.

— Луїзо…

На підлогу впала виделка. Я встала — він теж підвівся та притягнув мене до себе. Мить — і ми вже перечіпаємося через меблі маленького вагончика, сплітаючись губами й руками. Господи, його запах, його смак, відчуття його тіла. На моїй шкірі наче вибухали крихітні феєрверки. Повертались до життя такі частинки моєї душі, які я давно вважала мертвими. Він підняв мене — і я обвилась навколо його сильного, м’язистого тіла. Я цілувала його обличчя, його вухо, занурювалась пальцями в його м’яке темне волосся. Потім він опустив мене назад на підлогу — між нами була відстань у декілька дюймів. Він не зводив з мене очей у німому запитанні.

Я важко дихала.

— Я… я не роздягалася перед іншою людиною після того… випадку.

— Нічого, у мене медична освіта.

— Я серйозно. Я не в найкращому стані. — У мене раптом до очей підступили сльози.

— Хочеш, я зроблю так, щоб тобі стало краще?

— Це найнепристойніша фраза, яку я…

Він задер сорочку — на животі пролягла дводюймова фіолетова смужка.

— Ось. Австралієць із психічними відхиленнями встромив у мене ножа. І ось. — Він повернувся, і я побачила величезний жовто-зелений синець у нього на попереку. — Отримав від п’яниці минулої неділі. Від жінки. Поламаний палець. — Він випростав руку. — Застряг у каталці, коли піднімали важкого пацієнта. А ось іще. — Він показав стегно, на якому було помітно коротку нерівну сріблясту лінію зі слідами швів. — Колота рана невідомого походження. Сутичка в нічному клубі на Гакні-роуд. Поліції так і не вдалося з’ясувати, хто це зробив.

Я дивилася на його сильне тіло та шрами.

— А цей? — Я обережно торкнулася маленького шраму на животі. Шкіра під сорочкою була гаряча.

— Оцей? То апендицит. Мені тоді було дев’ять.

Я перевела погляд із його тіла на обличчя. Дивлячись йому в очі, я повільно зняла светр. Від холодного повітря чи, може, нервовості шкірою побігли мурашки. Він підійшов ближче й повільно провів пальцем по лінії стегна.

— Я пам’ятаю. Тут відчувався перелом. — Він знов провів пальцем — цього разу по шкірі на животі. Від його дотику в мене напружилися м’язи. — А ще ось тут. У тебе була велика фіолетова пляма. Я боявся, що може бути травма внутрішніх органів. — Він притис свою теплу долоню, і мені перехопило подих.

— Ніколи не думала, що слова «травма внутрішніх органів» можуть звучати так спокусливо.

— О, та я ще й не починав…

Він повільно штовхав мене в напрямку ліжка. Я сіла, дивлячись йому в очі. Він став переді мною на коліна та провів руками вниз по моїх ногах.

— А ще ось це. — Він узяв мою праву стопу з яскравим червоним шрамом та ніжно провів по ньому великим пальцем. — Перелом, ось тут. Ушкодження м’яких тканин. Тут, мабуть, було боляче.

— А ти багато пам’ятаєш.

— Більшість пацієнтів я б наступного ж дня не впізнав на вулиці. Але ти, Луїзо, чомусь запам’яталася. — Він нахилився та поцілував мою стопу. Потім провів руками в мене по ногах та зіперся на ліжко в мене по боках, опинившись наді мною. — Зараз же вже нічого не болить?

Я тільки похитала головою. Все одно. Байдуже, чи він компульсивний бабій, чи грає в якісь ігри зі мною. Мене так захопило бажання, що мені б було байдуже, навіть якби він зламав мені друге стегно.

Він насувався на мене, наче хвиля, і я лягла спиною на ліжко. Від його рухів моє дихання майже повністю зупинилось, і я чула лише цілковиту тишу. Він подивився вниз, на мене, потім заплющив очі та поцілував мене