Читати книгу - "Україна-Європа"

слухав старого. Він таки знайшов джерело саме того холоду. Від шабатурки линув потужний потік – наче струмінь арктичного вітру дув крізь голову Ярковського. Розгорнулись десь у потилиці й побігли усім його тілом швидкі електричні змійки. Подих Сили енергетично вимив його зсередини, розчинив темні згущення інертності. Спочатку Ярковський хотів відкрити шабатурку, але його зупинило практичне міркування. Якщо там знаходиться якась особлива річ, то вона дуже потужна і небезпечна. Безпосередній контакт з нею може мати погані наслідки. А той холод й без контакту достатньо потужний, щоби провести реконструкцію.

Процес тим часом почався поза волею Ярковського. Сервант віддалився і змінив свій вигляд. Лак, що вкривав його поверхню, посвітлішав, засклений верх видовжився і оброблені в техніці «алмазної грані» скляні поверхні замерехтіли райдужними спалахами світла, наче справжні діаманти. Сервант перетворився на величний ковчег, на вавилонську вежу меблевої Месопотамії, на модель великого Божого творіння, населену моделями менших і простіших Божих творінь. В архітектурі цього ковчегу простежувались готичні мотиви з нечемними барочними вкрапленнями.

Вавилонська аватара серванту відірвалась від навколишнього буття, стерла під собою підлогу і стелю над собою, скинула з себе Аполлона і порцелянових німф, знищила у собі посудне призначення разом із посудом, підсвічниками і рештою витребеньок, грізно нависла над Ярковським. Цілком як космічна тарілка з американського бойовика.

Балтер під впливом того холоду також змінився і мутував у лінійних вимірах, став пласким, наче малюнок початкуючо-го авангардиста, в голосі старого запанувала писклявість. Його словесні виверження вже майже не досягали свідомості Ярковського, лише чулось фонетично контурне бурмотіння. На якусь мить з контуру вирвався артикульований фрагмент:

– …Саша, а вам знакомы стихи поэта Э. Ш.? Вот эти:

«Кочевые жуют стада

безразличную ленту времени,

уводящую в никуда…»

«Ось воно! – в голові Ярковського запульсувало на диво розумне згущення. – Байдужа стрічка часу Якраз те, що треба! Якщо уявити цю стрічку, вхопитись за неї, то вона стане стежиною, вона виведе на петлі іншого часу – впійманого, на петлі вічного повернення…»

Він став уявляти байдужу стрічку часу. Байдужість він візуалізував за допомогою яскраво-сірого кольору, а час уявив темно-сірою примарною прірвою без берегів. Він з досвіду знав, що всі кольори, окрім сірого, блакитного і сріблясто-білого відволікають від реконструкції. Вавилонська аватара серванту також змінила колір зі світло-коричневого на сіро-блакитний й оточила Ярковського зусібіч. Він опинився в сервантному Колізеї, у креденсовому амфітеатрі, де алмазні грані, дверцята та висувні шухляди оточили його, наче гладіатора на арені римського цирку. Вселенський сервант нагадував нутрощі торнадо – лише високо вгорі лакований колодязь вичерпувався, відкриваючи світло-сіру таблетку неба. Або ж того, що правило тут за небо. Одна з трибун-шухляд розкрилась по всьому периметру і з неї сліпучо-сірим потоком на Ярковського звідусіль наповзла, насунулась, наступила байдужа стрічка часу.

Одночасно стрічка байдужого часу.

Одночасно час байдужої стрічки.

Одночасно байдужість часової стрічковості.

Одночасно ще щось, пов'язане з часом, стрічками, байдужістю, плюс ще щось і ще щось…

За мить розумне згущення в його голові розвіяло усі зайві варіанти і всі зайві примноження, він кліпнув очима й опинився на стрічці. Конус вселенського серванту згорнувся, на близький обрій впали пасма сірого туману. З них у напрямі Ярковського висунулись леза велетенських шпаг, завмерли, наливаючись безжальним блиском, й знов втягнулись у сіре марево.

«Пройшли Стража!» – задоволено відмітило розумне згущення й ввімкнуло ноги Ярковського. Ті шарнірно запрацювали, зарухались, реконструктор хитнувся туди-сюди, не без зусилля відновив рівновагу й непевною ляльковою ходою рушив за обрій. Він був настороженим і зібраним. Кожного разу червоточина між світами вела себе інакше.

Наставник вчив, що впійманий час божеволіє. Що в його безнадійних, мінливих петлях народжуються, живуть і вмирають небезпечні химери. Що вічне повернення подій безугавно розмножує варіанти дійсності, іноді повертаючи їх до нашого світу у вигляді хворобливих анахронізмів, марнотних карикатур на минуле.

З впійманим часом, як і з впійманим у капкан звіром, розслаблюватись і гратись не випадало.

А ще цього звіра охороняли стражі. Хто вони такі чи що воно таке не знав навіть Наставник. Він казав, що у древніх книгах їх описують, як незмірно могутні сутності, поставлені Творцем на варті вселенської рівноваги. Враховуючи, що і Творець і створена Ним рівновага самі були суцільними загадками і таємницями, книжна мудрість тут мало чого прояснювала. Мудреці минулих часів мандрувати у петлях впійманого часу категорично не радили. Досвід тих мудреців вдало підсумував божевільний син лютеранського пастора з Рьоккену, який знався на вічному поверненні (відвідував звіра?) і попередив усіх спокушених духом цікавості: «Не заглядайте у прірву, бо прірва може заглянути в вас».

Хто зна, подумав Ярковський, скільки реконструкторів заплатили свідомістю за свої проникнення до червоточини. Один відомий містик казав про сотні тисяч обраних, чий розум зжерли мешканці впійманого часу. Він вважав, що кожний третій з тих людей-овочів, що тихо доживають віку у божевільнях, є тілесним залишком невдахи, що навмисно або ж випадково завітав до вічного повернення. Найбільший відсоток таких попа-данців давали експерименти з грибами і ЛСД.

Ярковському було відомо принаймні про один з таких випадків. Молода жінка-екстрасенс, яка практикувала з шаманськими грибами, одного чудового ранку вбила двох своїх дітей і сестру, а потім з диким сміхом вистрибнула з четвертого поверху. Життя їй врятували, але від розуму не лишилось нічого. Ярковський знав її як талановиту і досвідчену реконструкторку. Проте він також знав, що напад хижака з червоточини блискавичний і відбити його важко. Майже неможливо. Лише свідомість архатів і даоських святих недоступна таким атакам. Хижак, вчив Наставник, безроздільно оволодіває мозком, але не має досвіду керування тілом. Тому змушує окуповане тіло до безглуздих кровожерливих дій, руйнує або калічить його і швидко звідти виселяється. Особистість після того ніколи не відновлюється.

«О, Передвічна, бережи мене від такого!» – Ярковський подумки торкнувся знаку вищої ієрархії і відразу відчув, що розумному згущенню це не сподобалось. Зрештою, це його не здивувало. Це згущення, швидше за все, одного роду-племені з хижаками.

Темні пасма тим часом наблизились. В них панував неспокій, наче за хиткою запоною боролись невидимі велетенські щупальця. Ярковський вирішив, що вже достатньо заглибився у простір петлі.

«Достатньо», – підтвердило розумне згущення.

– Розо Казимирівно! – обережно покликав він, а розумне згущення повторило ім'я та по батькові померлої на усіх незліченних рівнях буттєвої стрічковості.

На заклик замість Рози Казимирівни прилетіли велетенські бджоли. Моторні й барилисті, вони наповнили всесвіт мерзенним авіаційним звуком. Розумне згущення від того звуку почало пчихати і кожен той пчих роздував голову Ярковського