Читати книгу - "Україна-Європа"

до різних сферичних розмірів – від шкільного глобусу до першого супутника, закинутого людством на навколоземну орбіту. З бридко пульсуючою м'якою головою він перестрибнув через рій бджіл. Нестабільні розміри голови завадили Ярковському розрахувати стрибок, його почало зносили вліво, у темно-сіру невизначеність. Драглистий зміст голови також зрушився, розтягуючи її в напрямі лівого вуха. Голова втратила кулясту форму, ліве око відповзло від носа і зауважило неминучість болісного падіння. Одна з комах рушила за ним, догнала і з розгону встромила в розпухлу голову міцне жало.

Ярковський закричав, хоча й не відчув болю.

Стрічка часу спалахнула сріблястим сяйвом і він опинився в кімнаті з обшарпаними стінами та високою, прикрашеною ліпниною, стелею. Частину стелі вкривали жовті пухирчасті плями, ліпнина з одного боку пообвалювалась, а на люстровому гачку, замість освітлювального приладу, висіло жіноче тіло у розшитій срібними нитками сукні. Обличчя повішениці не давалось до розглядання, розпливаючись на мерехтливу кольорову пляму, наче локація статевого органу у японському порно. Зате ноги можна було роздивитись до найдрібніших деталей. Одна з них залишилась взутою у балетно-танцювальну модифікацію домашнього капця. Ніс цього архаїчного взуття був також розшитий срібною ниткою. З другої ноги капець впав й перед очима Ярковського скарлючились у смертній судомі бліді безкровні пальці з доглянутими нігтями, на яких вгадувались скупі залишки перламутрового лаку. Лінію ноги в основі великого пальця псувала здоровенна ґуля. Шкіра на ній всохла й порепалась. Набряклі п'яти вкривав шар воскової жовтизни і зелена муха повзла по цій жовтизні, уособлюючи перемогу безупинного процесу життя над окремим малозначущим фактом смерті.

За два метри від ніг повішениці тьм'яно блищало скло серванту. За всіма законами чотиривимірного світу, ноги, капець, нігті й гулі мали віддзеркалюватись у цьому склі. Проте не віддзеркалювались. Там, натомість, віддзеркалювався куполоподібний зелений абажур з пишною мереживною оторочкою. А ще стіл і вузька кришталева ваза на ньому. Ваза з велетенськими, абсолютно недоречними й надлишковими своєю хамською пишнотою, орхідеями.

– Розалія, донька біржового махінатора Казимира Людоцького і професійної ворожки Адріани Мінцель, знаної на Привозі, як «Кришталева Куля», – озвалось розумне згущення.

– А хто ж її повісив?

– Сама повісилась. Хворіла на рак.

– Бадильне видовище, – щиро поцінував Ярковський, забувши, що його голова все ще м'яка і підвладна зрадливим трансформаціям. Згущення мстиво пхикнуло і голову знов роздуло. Рот витягнувся в непристойну рідкозубу щілину, очі роз'їхались. Тіло доньки біржового махінатора опинилось поза оглядовими можливостями роздвоєного зору. Ярковський уявив, як це виглядало б для стороннього глядача, й смикнувся. Драглі у його голові відчайдушно завібрували разом з оболонкою.

– Стежка починається в серванті, а закінчується будь-де, – прошелестіло крізь вібрацію розумне згущення.

– Закінчується у задньому проході, – подумки скрутив дулю Ярковський і всім вмістом роздутої голови відчув, що розумне згущення ту його дулю запам'ятало.

Кімната змінила свій вигляд. Тепер на стелі не було жодної ліпнини. Плями також щезли під шаром бездоганно накладеної сніжно-білої фарби. Зі стелі звішувалась розкішна люстра з ограненими підвісками. Шафранового кольору стіни прикрашали оправлені у білий багет натюрморти з шоколадним тлом. Лише сервант залишився на своєму місці. Його скло все ще віддзеркалювало оторочений абажур.

До серванту підбігла дівчина-підліток у джинсах бузкового кольору. Хвостик її темного волосся стирчав над застібкою бейсболки. Дівчина зняла з верхньої полиці знайому Ярковському шабатурку, присіла на краєчок дивану і почала вивчати її вміст. Вона щось виймала з шабатурки, але що саме, годі було роздивитись. Промені світла, що линули від вікна, запалювали веселкові лабіринти на перламутрових пластинках, обличчя дівчинки вкривала маска межової зосередженості.

– …Наша Илоночка бредила Абендландом, Закатной Землей, средневековой Европой, – долинув з іншого кінця Всесвіту хриплуватий голос Балтера. – Все выясняла о своих предках, о родовых линиях, старших ветвях, младших ветвях, да… В одиннадцатом классе сочинила легенду о своем происхождении от боковой линии каких-то фантастических баронов Ейгендорфов, кажется… Или Ойгенбергов, что-то сугубо тевтонское, я уже точно не вспомню. Поступила Илоночка на немецкую филологию, дополнительно изучала скандинавские языки. Бесплатно. Через Интернет. Талантливая была девочка, исключительно талантливая. В последние годы много переводила с немецкого, шведского, норвежского…

Голос згас. Кімната знову змінила свій вигляд. Замість натюрмортів на шафранових стінах повисли абстрактні композиції у саморобних рамах. Місце люстри заступила ажурна металева конструкція, всіяна світлодіодами. Загорнута в махровий халат коротко стрижена брюнетка підпалювала вставлену у мундштук сигаріллу. Напроти, у глибокому кріслі, вільно розкинувся бородатий дядько. Він щось пояснював брюнетці. Голосу бородатого спочатку не було чути, відтак звук впав, наче зі стелі, роздрібнений відлунням.

– Ти, Оленко, нагадуєш мені кельтський рунічний хрест, – заявив бородань. – В тобі переплелись протилежності: традиційний католицький криж і колесо ліберальної химери.

– Я же просила тебя: не называй меня Ленкой, – голос брюнетки затікав до м'якої голови Ярковського, наче теплий крем, застигав у ній жирними краплями, лоскотав драглі між вухами. – ЯнеЛенка, неАленка, я – Илона. Так трудно запомнить?

– Оленка, Ілонка – різниці немає, я ж не про те, – правив своє бородань. – Я про дивні гібриди. Ти відчуваєш себе аристократкою, а працюєш у ліберальному виданні з людьми, які зневажають фундаментальні цінності, віру та гідність твоїх предків. І все ніби нормально, це тебе не пригнічує.

– А с какого перепугу это должно меня угнетать? – 1лона видихнула в бік співрозмовника хмарку диму. – Мои коллеги воспитанные люди. Никто не оскорбляет моих предков. Не вижу противоречия и поводов для внутреннего конфликта.

– Зате я бачу, – запевнив бородань. – Для мене Європа є невичерпним резервуаром Традиції, дорогоцінною скринею сенсів і змістів. Якщо ти аристократка, ти маєш це відчувати. Адже саме аристократія є хранителем духовних первнів європейської цивілізації. А ти крутишся в червоному колесі. У кублі руйнівників і циніків, які вклоняються грошам та успіхові. У ліво-ліберальній химері так званого «прогресу».

– «Лево-либеральная химера»? – посміхнулась Ілона. – Вот и поговорили… Быстро же ты сполз на политику. Мы сегодня начали с каинитов и ересиологов, с Августина, Мейстера Экхарта и Эрфорда, а теперь о чем говорим? А эта пошлая терминология ультраправых, этот лай на прогресс. Мне скучно.

– Тобі цікавіше говорити про громадянське суспільство і права меншин? Про інфляцію антропологічних визначень і таке інше? Ти ж спадкоємиця шляхетної крові, ти в Бога віриш. Я розумію, що вся та твоя культурна тусовка зорієнтована на світові ліберальні клуби. В культурі і мистецтві у них монополія. Я розумію. Але ж тут, зі мною, ти можеш бути тим, ким ти єнасправді, ти можеш бути баронесою, а не найманою перекладачкою з глобальної на хутірську.

– Это ты ничего не понимаешь, – Илона щурилась на собеседника сквозь медленное облачко сигарного дыма. – Я