Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Тому й мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати змогу захистити дівчину, чи їхати до Бургаса визволяти Нестора Сірка.

Почало світати. Над морем зачервонів край неба. Марійка готувала сніданок, застеливши стіл новим вишитим настільником. Момчил витяг з погрібця барило ракії. Нічний подвиг Звенигори зворушив старого і розсіяв його сумніви щодо втікачів. Піднімаючи вгору келих, Момчил урочисто сказав:

— П’ю за здравіє хороброго юнака[67] Арсена!.. За ваше повернення на батьківщину, другарі! Щоб жоден турчин не переступив вашої дороги!

З хатини знову долинув стогін Якуба.

— Крім нашого друга Якуба, — вставив Арсен. — Бо не кожен вашенець[68] — приятель, бай Момчиле, і не кожен турчин — ворог… Буває свій — гірше ворога: продасть і гроші полічить…

Він перехилив келих. Ракія була запашна, настояна на якихось гірських корінцях.

Момчил випив теж і ще міцними білими зубами відкусив шматок смаженої баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, він сказав:

— Це так, друже. А проте, я ніяк не второпаю, чому вам такі дорогі цей турчин і туркеня.

Арсен витер долонею рота.

— Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай Момчиле. Якуб — наш приятель. Він з нами брав участь у повстанні проти спагії, який тримав його у в’язниці. І ніякий він не купець… Ми разом тікали через море до нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарії. Ось чому ми опинилися тут. Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марійкою допомогти нам — спасибі велике, не захочете — ми зразу ж підемо в гори. І Якуба понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.

Момчил заперечливо похитав головою:

— Що ти, другарю! Балканджії з діда–прадіда чесні люди! Бідні, але чесні і добрі. За добро вони ніколи не відплачують злом. Хай Якуб з дівчиною залишається в нас у колибі. А ви сховаєтесь у горах, поки він одужає.

— Віват! Hex жиє! — рявкнув Спихальський, наливаючи четвертий кухоль ракії. — Пан Момчил єсть бардзо добрий чловєк! Хай тільки повернуся додому — вишлю панові з оказією бочку мальвазії[69], а панночці Марійці оксамиту на вбрання і золотий перстень! Я, щоб ви знали, не якийсь там жебрак! Я уродзоний шляхтич єстем!

— Замовкни, пане Мартине, — нахмурився Арсен. — А то Момчил подумає, що ми всі хвальки несусвітні.

— Пане! — спалахнув Спихальський.

— Не сердься, пане Мартине, — примирливо сказав Арсен. — Бракувало ще нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду. Мені треба в Бургас добратись, а звідти до Рудника.

— До Рудника? — перепитав Момчил. — Ми бували там з Марійкою. Але що примушує тебе, Арсене, їхати туди?

— Я повинен розшукати там одного невільника і викупити його. Якщо зможеш, бай Момчиле, дати мені човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобі дуже вдячний.

— Але ж ти сам не справишся в дорозі.

— Мені допоможе пан Мартин…

— Атож, — буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.

— Я не про те, — заперечив Момчил. — Ви чужинці, і вас дуже швидко схопить стража. Якщо так, то я попливу з вами. Я знаю дорогу, звичаї…

— Ні, дідусю, — втрутилась Марійка, яка уважно вслухалася в розмову, — якщо на те пішло, то попливу я. Хто знає, скільки днів піде на цю поїздку, а тобі треба бути дома. Хіба ти забув, що днями прибуде стамбульський гість? Та й Драган незабаром повернеться…

— А й справді, — замислився Момчил. — Мені не випадає їхати. Доведеться тобі, Марійко, супроводжувати наших гостей.

Арсен недовірливо глянув на дівчину. Момчил перехопив той погляд.

— Ти сумніваєшся в ній? Козаче, ти не знаєш наших балкан–джійок! Марійка варта доброго юнака.

— Дідусю! — зашарілася дівчина.

— Не буду, не буду, внучко! іди приготуй усе в дорогу. Візьми запасів на тиждень. і не барись. Ви повинні через годину вирушити.

4

Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихальський помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.

На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.

Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з–за моря, Арсен і Марійка вирушили в дорогу. ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.

Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках. Їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.

Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ — текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.

Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.

— Оце й Рудник, — сказала Марійка. — А ген і маєток спагії!

То був кам’яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя — селян–кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.

Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір’я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.

— Що за люди? Кого вам? — блимнув круглим совиним оком.

— Ми хочемо бачити господаря, — сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. — Відчини, будь ласка, чоловіче.

Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір’я.

— Прошу сюди, на лавочку, — зігнувся турок. — Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.

Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.

— Хай ага почекає тут, — промовив старий. — Господар зараз вийде.

Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним.