Читати книгу - "Пасажир"

йому котився піт. До нього йшов отой жевжик.

— Це ви чекаєте на капітана Шатле?

Він ковтнув кім’ях, що застряв у горлі, — той нікуди не подівся — і хрипко сказав:

— Ну… в мене вже нема часу.

— Шкода. Вона допіру телефонувала. Сказала, що буде з хвилини на хвилину.

— Не можу я більше чекати. Це не так важливо.

Поліцай насупився. Шосте чуття нишпорки. Від Фрера, хоч як він старався, за милю чутно було страх.

— Нікуди не йдіть. — Поліцай уже промовляв командним тоном. — Вона зараз приїде.

Фрер опустив очі. Те, що він побачив, змусило його збліднути. Поліцай тримав під пахвою теку, де було написано: «ВІКТОР ЯНУШ. МАРСЕЛЬ».

В очах Фрерові аж потьмарилося. У голові не лишилося жодної думки, язик наче закляк. Поліцай кивнув на стільці, що стояли під стіною.

— Сядьте, друже, вигляд маєте…

— Ле Козе, йди подивися!

Голос лунав із якогось кабінету.

— Сідайте і не подумайте піти звідси, — повторив Фрерові жевжик.

І обернувся.

За кілька метрів на нього чекав колега. Обидва пішли до кабінету й зачинили за собою двері. Фрер так і стояв на місці. У скронях гупало. Ноги тремтіли. Що йому залишалося? Сісти отут і сидіти, аж доки по нього прийдуть. Щоб заарештувати.

Та він не сів. Скрадаючись, хутко подався коридором. З відкритого сходового майданчика було видно вестибюль першого поверху. Він рушив униз. Сходинка. Ще одна сходинка…

Неймовірно, та він таки дістався вестибюля. Пройшов через просторе приміщення, наповнене гамором голосів — чи то в голові його галасувало? Вхідні двері тремтіли — чи це увіччю в нього пливло все?

Залишалося пройти кілька метрів.

Він відчував небезпеку позаду.

Та вона з’явилася просто перед ним.

Крізь подвійні шиби дверей він угледів Анаїс Шатле, що вилазила з авто. Наступної миті він обернувся і подався до вбиралень, розташованих праворуч. Увійшов до кабінки і замкнувся. Його аж трясло.

А за хвилину він уже ішов вулицею, що лисніла від дощу.

Самотній.

Розгублений.

Зате вільний.

— А нехай йому всячина! — вилаялася вона крізь зуби.

Ле Коз допіру сказав, що приходив Матіас Фрер. Та в коридорі нікого не було. Він не дочекався її.

— Ще п’ять хвилин тому він був тут! — поліцай роззирався навкруги. — Я звелів йому сидіти й не рипатися. Таке враження було, наче він трохи той…

— Наздожени його. Знайди його мені!

Ле Коз простягнув їй теку.

— Ось, тримай. Справа Януша. Нарешті отримали. Літаком надіслали.

Вона взяла документи, навіть не глянувши на них.

— Знайди мені Фрера, — повторила вона. — Мені треба побалакати з ним.

Ле Коз побіг до східців. Анаїс закусила губу.

— От халепа, — пробурмотіла вона. Їй і досі не вірилося, що вона з ним розминулася. Нащо він приходив? Вигадав якийсь привід, аби побачитися з нею? Заспокойся, дівчинко.

Почувалася вона кепсько. Ні Конант, який проглянув усі відеозаписи, ні Закрауї, який трусонув усіх дилерів, ні Джафар, що шукав одяг і пса Дюрюї, нічогісінько не знайшли. А час таки спливав…

Вона ввійшла до кабінету і ногою зачинила двері. Нова лінія розслідування, що була пов’язана з Янушем, здавалася наче перспективною. Зупинившись біля столу і забувши навіть увімкнути горішнє світло, вона відкрила теку зі справою марсельського волоцюги.

— А нехай йому всячина… — вже іншим тоном повторила вона.

З першої ж сторінки на неї дивилося фото волоцюги, що зробили в поліційній дільниці. То був Матіас Фрер. Неголений, кошлатий і замурзаний, та то був таки він. Зацькований погляд, у руці табличка з написом; здавалося, він ось-ось плюне в об’єктива. Вона помацки знайшла стільця і впала на нього.

Перегорнула сторінку і знайшла протокола допиту Віктора Януша.

22 грудня 2009 року, о 23.00, його затримали після бійки з іншими бурлаками. Його свідчення не становили ніякого інтересу. На нього, мовляв, напали, а він боронився. Паперів у нього не було ніяких. У нього не було документів, і він не міг згадати, ким був.

Типовий представник міського дна. Та ще й запеклий пияк. Як такий чолов’яга міг стати завідувачем відділення в клініці П’єра Жане? Невже він справді забив Філіппа Дюрюї?

Анаїс підвела голову. Вона відчувала, що в кабінеті щось негаразд. Вона оглянула речі, документи, теки на своїм столі… Наче нічого не змінилося, проте… Тут хтось таки побував. Хтось такий, кому нічого було тут робити.

В її кабінеті побував сторонній.

Він тут нишпорив.

Хто? Матіас Фрер?

Вона знову роззирнулася. Із другого боку стола лежали два аркуші паперу. Підвівшись, вона швидко обійшла стола. Непроханий гість лишив на видноті ксерокопію відбитків пальців, знайдених на місці злочину.

А поруч, на білому аркуші, над своїм підписом, Матіас Фрер написав:

«Я НЕ ВБИВЦЯ».

Він розпочав перегони з часом. Щойно Анаїс Шатле побачила його світлину в теці зі справою Віктора Януша, відразу направила поліційні авто до його хати і до клініки. Вона звеліла взяти під нагляд вокзал Сен-Жан, аеропорт, автомагістралі й автостанції, а також виїзди з міста на шосе національного і місцевого значення. Звісно ж, вулицями Бордо вже нишпорили патрулі. І шукали вони його.

— Зупиніться тут, — сказав він водієві таксі. — І зачекайте мене.

Він попросив висадити його за декілька будинків од свого помешкання.

— За три хвилини буду.

І побіг до хати. Відчинив двері. Узяв чималу сумку і напхав туди одягу. Та головне, забрав документи, які не взяв із собою раніше, — податкові папери, дипломи, сертифікати з лікарні у Вільжуїфі…

Знадвору долинуло квиління поліційних сирен. Він застебнув валізу і тихенько вибіг із хати.

Сів до таксі. В оці сіпався біль. Його нудило. Серце гамселило так, немов у грудях бухав відбійний молоток.

— Тепер куди?

— В аеропорт Бордо-Меріньяк. Зала міжнародних рейсів.

За вікном пропливали кілометри. Назустріч мчали авта з увімкнутими ліхтарями на дахах. Йому аж не вірилося, що вся ця веремія знялася через нього. Та він не думав про поліцію. І про убивць не думав. Він думав про себе. Хто ж він насправді? Тепер йому стало зрозуміло, що його перебування в Бордо — чистісінька облуда. Доказів було доста. Відчуження від колег на роботі. Відчуття порожнечі, що охоплювало його вечорами в тиші ніякої домівки. Сум’яття, коли намагався згадати своє минуле.

У нього не було правдивих спогадів. І ті, що несамохіть формувалися в мізках, були облудою. Байдужими камінцями непрозорого муру, що постав поміж його