Читати книгу - "Володар Перстенів"

далі потанцював біля столу. Раптом вискочив за двері і зник.

Повернувся швидко, тримаючи в руках широку тацю з наїдками. Том із Золотинкою накрили стіл; а гобіти і чудувались, і сміялися: такі чарівні були рухи Золотинки, і такі смішні та химерні — вибрики Тома. Проте разом вони, здавалося, виконували один танець, не заважаючи одне одному, заходячи та виходячи з кімнати, пораючись біля столу; і швидко страви, посуд і свічки було розкладено як слід. Запалили безліч свічок, білих і жовтих. Том уклонився гостям.

— Вечеря готова, — сказала Золотинка; і тепер гобіти помітили, що на ній сріблиста сукня з білим поясом, а черевички, — мов із риб'ячої луски. А Том був увесь у ясній блакиті, блакиті вимитих дощем незабудок, і в зелених панчохах.

Вечеря була ще краща за попередню. Гобіти, зачаровані Томовими словами, могли і пропустити одну чи кілька вечер, але коли побачили їжу, то їм здалося, що голодували щонайменше тиждень. Якийсь час вони не співали і навіть не розмовляли, поважно взявшись до справи. Та швидко розвеселились, і голоси їхні радісно зазвучали.

Після вечері Золотинка співала багато пісень, пісень, які весело починались у горах і ніжно впадали в тишу; і тоді бачили вони в уяві озера та ріки неозорої ширини, і, зазираючи в них, бачили небо, а на дні — зорі, як коштовне каміння. І нарешті вона ще раз побажала їм на добраніч і пішла. А Том і не думав куняти, а почав засипати гостей запитаннями.

Виявилося, що він дуже багато знає про них самих і про їхні родини, не кажучи вже про історію та діяння Ширу від часів, які ледве чи пам'ятають самі гобіти. Їх це вже не дивувало; та він не приховував, що найсвіжіші новини він довідався від хазяїна Чударя, якого він мав за особу поважнішу, ніж вони собі могли уявляти.

— Він міцно стоїть на землі, руки його натруджені, мудрий він від природи і зір має гострий, — сказав він.

Було також зрозуміло, що і з ельфами він знається, і якимось чином від Ґілдора дійшли до нього вісті про втечу Фродо.

І направду, стільки всього він про них знав і такі хитрі були його запитання, що Фродо розповів йому про Більбо та про свої страхи і надії набагато більше, ніж розповідав Ґандалфові. Том похитував головою, а коли почув про Вершників, очі його зблиснули.

— Покажи-но мені цей скарб! — раптом перебив він розповідь Фродо, і той, на своє здивування, витягнув із кишені ланцюжок і, відчепивши Персня, відразу подав Томові.

Перстень мовби збільшився, хвилю полежавши на його засмаглій долоні. Тоді раптом Том приклав Персня до ока і засміявся. На мить ця картинка видалася гобітам і тривожною, і комічною: яскраво-блакитне око в золотій оправі. Далі Том надягнув Перстень на кінчик мізинця й підніс до свічки. Спочатку нічого дивного в цьому гобіти не побачили, а потім охнули. Том і не збирався зникати!

Том знову засміявся, а потім підкинув Персня, і той зник, зблиснувши. Фродо зойкнув, а Том, усміхаючись, перехилився до нього через стіл і подав Перстень.

Фродо оглянув його уважно і трохи підозріло (як дрібничку, позичену штукареві). Це був той самий Перстень, принаймні виглядав і важив так само: він завжди здавався Фродо незвично важким. Але щось підштовхнуло його до остаточного випробування. Можливо, його трохи роздратувало Томове легковажне ставлення до того, що навіть Ґандалф уважав неймовірно важливим. Він вичекав слушну нагоду, коли розмова відновилась і Том щось торочив про химерні звичаї борсуків, — і надягнув Перстень.

Мері повернувся до нього щось сказати і злякався, мало не зойкнувши. Фродо зрадів (певною мірою): з Перснем усе гаразд, бо Мері витріщався на крісло і, вочевидь, не бачив Фродо. Він підвівся і тихо прокрався від каміна до дверей.

— Гей, ти! — гукнув Том, дивлячись на нього всевидющим поглядом своїх блискучих очей. — Гей! Іди сюди, Фродо! Куди ти зібрався? Старий Том іще ж не сліпий. Зніми свого персня! Ти без нього красивіший. Іди-но сюди! Кидай цю гру й сідай біля мене! Побалакаємо про завтрашній ранок. Том скерує вас на правильний шлях, аби ви не блукали.

Фродо засміявся (намагаючись приховати зніяковіння) і, знявши Перстень, підійшов і знову сів. Тепер Том сказав їм, що, за його розрахунками, ранок буде сонячний і сприятливий для мандрівників. Але рушати треба рано-раненько, адже погода в цих краях така, що навіть Том надовго не передбачить, і може змінитися швидше, ніж він перевдягнеться.

— Не пан я над погодою, — сказав він, — як і жодне інше створіння на двох ногах.

За його порадою, вони вирішили йти майже на північ від його дому, західними схилами Курганів: так за день, минувши Кургани, вони би вийшли на Східну Дорогу. Він наказав їм не боятися — лише пам'ятати, куди йдуть.

— Ідіть зеленою травою. Минайте холодне каміння, мерців та їхні домівки, якщо не впевнені, що серця ваші не здригнуться!

Він повторив їм це не раз; і порадив обходити могильники із заходу, якщо наблизяться до якогось. І ще навчив їх пісеньки, якщо раптом спіткає лихо чи взагалі потрібна буде якась допомога.

Гей! Томе Бомбадиле! Томе Бомбадилло!

Крізь води, ліс і брили, очерет, могили,

Крізь сяйво сонця й зір прислухайся й почуй нас!

О Томе Бомбадиле! Прийди і порятуй нас!

Коли вони це проспівали, він поплескав кожного по спині й, узявши свічки, повів гобітів до спальні.

VIII. Імла над курганами

Цієї ночі спали спокійно. Та Фродо — чи то вві сні, чи наяву — почув милозвучний спів: пісня розливалася, мов бліде світло за сірою завісою дощу, повільно голоснішала, і запона ставала сріблясто-скляною, аж поки зовсім розступилась, і перед ним відкрилася зелена далина, осяяна сходом сонця.

Видіння розтануло, і Фродо прокинувся; Том уже висвистував, наче зграйка пташок, а косе проміння сонця падало у відчинене вікно. Надворі все було зелене та блідо-золотаве.

Поснідали знову без господарів. Настав час прощатись, а на серці у гобітів було важко, хоча ранок видався ясним, прохолодним і чистим під вимитим осіннім блідо-блакитним небом. З північного заходу подув свіжий вітерець. Їхні зазвичай спокійні поні нетерпляче перебирали ногами і форкали. Том вийшов на ґанок, помахав капелюхом і, пританцьовуючи, порадив гобітам вирушати в дорогу та їхати якомога швидше.

Вони поїхали стежкою, що звертала за будинком і йшла вниз до північного краю пагорба. Саме спішилися перед останнім крутосхилом, коли Фродо раптом зупинився.

— Золотинка! — вигукнув він. — Моя ясна пані, вбрана