Читати книгу - "Володар Перстенів"

у сріблясту зелень! Ми з нею не попрощались і навіть не бачилися від самого вечора!

Він так розхвилювався, що зібрався вертатись; але цієї миті чистий голос гукнув їх згори. Там, на вершині пагорба, стояла Золотинка і махала їм рукою: її розмаяне волосся променіло й мінилося на сонці. Вона танцювала, а з-під ніг розливалося сяйво, наче блиск роси на траві.

Вони поквапилися на вершину і стали перед нею, захекані. Гобіти вклонились, але вона повела рукою і показала їм землі в ранковому світлі. Те, що передучора, коли вони стояли на горі у Пралісі, огортав туман, тепер було чітко видно, а сама блідо-зелена лиса верхівка гори здіймалася серед темного лісу на заході. У тому напрямку тягнулися лісисті пагорби, зелені, жовті й рудуваті, а за ними ховалася долина Брендівинної. Удалині на півдні, за стрічкою Верболозки, блідим склом виблискувала Брендівинна, там вона робила петлю й утікала в місця, гобітам не відомі. На півночі, за дедалі нижчими горбами, простягалися сіро-зелені низини, аж поки не зникали в імлистій далечі. На сході височіли Кургани, один за одним, і губились удалині, тільки голубінь і білий проблиск, що зливалися зі смугою неба, будили в пам'яті гобітів оповіді про високі та далекі гори.

На повні груди вдихнувши повітря, вони відчули, що кілька стрімких ривків приведуть їх до мети. Боягузливо труситися нерівною окраїною Курганів видалося їм ознакою легкодухості, й тому вони мали стрибати спритно, як Том, камінцями пагорбів просто до Дороги.

Голос Золотинки повернув їх до дійсності.

— Поспішайте, любі гості! — сказала вона. — І не відступайте від вашої мети! На північ із вітром біля лівої скроні, і нехай вам щастить! Поспішайте, поки Сонце світить! — а Фродо вона додала: — Прощавай, друже ельфів, я рада, що зустрілася з тобою!

Фродо не знайшов, що відповісти. Він низько вклонився, вискочив на поні й повільно почвалав униз пологим схилом, а решта потяглася за ним. Будинок Тома Бомбадила, долина та Праліс зникли з очей. Між двома зеленими стінами горбів повітря нагрілось, а від землі піднімався солодкий дух трави. Сягнувши дна зеленого видолинку, вони озирнулись і побачили Золотинку, маленьку і тоненьку постать, наче квітку на тлі неба: вона стояла непорушно, простягнувши до них руки. Коли вони озирнулися, вона гукнула до них, махнула рукою і зникла.

Тепер їхній шлях пролягав низом видолинку і в обхід зеленого крутого пагорба у ще глибшу та ширшу долину, а далі на інші пагорби вздовж пологих схилів, і знов угору на нові вершини, й униз у нові долини. Довкола ні дерев, ані водойм: це був край трав і низького пружного дерну, і зовсім тихий, якщо не зважати на шепіт вітру та поодинокі крики незнаних птахів. Сонце піднялося вище, і стало гаряче. Щоразу, вибираючись на гребінь гори, вони відчували, як слабшає вітерець. А коли у просвіті на заході промайнув далекий Праліс, то він, здавалося, димів — наче з кожного листочка та корінця парувала дощова волога. Обрій знов огорнув серпанок імли, а небо вгорі лежало синім ковпаком, гарячим і важким.

Десь опівдні вони вийшли на пагорб, широка та пласка вершина якого була, мов неглибокий полумисок зі зеленим обідком. Повітря там завмерло, а небо нависло просто над головами. Вони перетнули виїмку і, глянувши на північ, зраділи: заїхали вже далі, ніж сподівалися. Звісно, у спекотному мареві всі відстані оманливі, та сумнівів бути не могло: Кургани закінчувались. Унизу зміїлася на північ довга долина, ведучи до проходу між двома стрімкими узгір'ями. Далі пагорбів не було, а ген на півночі виднілася темна довга смуга.

— Це смуга дерев, — сказав Мері, — а значить, там Дорога. Уздовж Дороги від Мосту на багато миль ростуть дерева. Кажуть, їх посадили в давні часи.

— Чудово! — вигукнув Фродо. — Якщо ми і далі йтимемо так швидко, то покинемо Кургани ще до заходу сонця, а потім пошукаємо місце для ночівлі.

Щоправда, коли він це говорив, то кинув оком на схід, а там пагорби були куди вищі і грізно нависали над ними; кожен пагорб вінчали зелені насипи, а подекуди стирчало каміння, мов поламані зуби зі зелених ясен.

Видовище дещо бентежило; тож вони відвернулись і зійшли у круглу западину. Посередині стояв один-єдиний високий камінь, не відкидаючи тіні в цю пору дня. Необроблений, він усе ж здавався значущим: наче межовий стовп чи радше знак погрози. Та всі гобіти зголодніли, і сонце було все ще у безпечному полудні; тому вони і притулилися відпочити зі східного боку каменя. А камінь був прохолодний, мовби сонцеві забракло сили його нагріти; втім, у таку спеку це було навіть приємно. Тут вони наїлись і напилися — кращого обіду на відкритому повітрі не забажаєш, адже харчами їх щедро забезпечив Том. Розв'ючені поні розбрелися, поскубуючи травичку.

Довго їхали верхи, а потім ситно попоїли, пригрівало сонечко, та духмяніли трави, довгенько пролежали вони там, випроставшись і дивлячись у небо: ось і пояснення того, що сталося. Прокинулися стривожені, бо спати ж вони не збиралися. Камінь стояв геть холодний і накривав їх довгою блідою тінню. Водянисте блідо-жовтаве сонце ледь пробивалося крізь імлу над західним краєм заглибини, в якій вони лежали; на півночі, півдні та сході стіною стояв густий, білий і студений туман. Повітря завмерло і тиснуло холодом. Поні збилися докупи, похиливши голови.

Гобіти перелякано схопилися на ноги і кинулися до західного краю. Виявилося, що вони на острові посеред туману. У них на очах сонце пірнуло у біле море, і холодна сіра тінь піднялася на сході. Туман підкочувався й піднімався, аж поки не зімкнувся дахом у них над головами: їх замурували в імлистій залі, де могильний камінь правив за основну колону.

Гобітам здалося, що за ними замкнулася пастка; але духом вони не занепали. Вони все ще пам'ятали обнадійливу смугу Дороги й усе ще знали, в якому вона напрямку. Так чи інак, а ця заглибина з каменем їм геть не подобалась, і залишатися тут вони й не думали. Речі спакували дуже швидко, хоча руки добряче мерзли.

Невдовзі вони вже спускалися вервечкою пологим північним схилом у те море імли, ведучи за собою поні. Туман ставав дедалі холоднішим і вологішим, їхні чуприни намокли і поприлипали до лобів. А коли зійшли на саме дно, стало так холодно, що гобіти зупинились і повитягали плащі з каптуриками, які відразу вкрилися великими сивими краплинами. Тоді, всівшись на поні, гобіти повільно рушили далі, визначаючи шлях за вигинами місцевості. Коли вони знайдуть прохід