Читати книгу - "День гніву"

витягнули, й розірвали знизу вверх його довгу сорочку, й страшно нагого, м’ясистого, білотелесого, поволокли за чуба, а по голові, по плечах товкли його; кинули бесаги й вила, потяглись руками, вп’ялися пальцями в біле товсте рам’я, шарпнули — засичав, посунули, позойкував, причитував, просився, а сльози й піт патьоками котились по обличчі…

— На грушу пана Остропольського, його собачу мость…

— Тепер нехай коверзує!..

— Та так його, та так!..

— Т-а-а-к…

— …мати Божа, заступнице Пречиста, під Твою покрову вдаємося…

Римша сидів на куфрі, тоненьку шабелечку поклав на коліна, начеб і не його це була справа, попивав винце з кухля, а відпивши, покрикував, закотисто сміявся.

— …Царю Небесний, Утішителю…

Рославець ледве найшов панянок у горішньому замочку, та втікати було запізно. Княжна Петронелля, каштелянівна, пані своячениця Гораїна, й фравцимер — покоївки, й Остропольські невісти, накинувши на себе лиш гупелянди й мантильї, молились, притихнувши, тремтячи.

— Людкове!.. Семе, Яцьку, — та тут білоколінне кодло. Невістоньки, о, ще й нам охоти додайте…

І гирі затряслись, хто зареготався, виваживши двері, а Сем і Харсун — два водії, та й інші з ними, замірились. Княжна сахнулась. Блідо шелевіли уста каштелянівни.

— Охотоньки дай, панно…

— Не смій, мармизо, — виріс Рославець між ними, й мужики так і зніяковіли: худий вид магістрів палахкотів, стрибали брови, — я за тих білоголових, браття мої, руку покладу.

— А ти що за один?

— Такий, як і ви, грецької релігії…

Сем підійшов до нього, глянув згори — височенний, як два кісся.

— Як тривога, то всі ви грецької, а вчора то ще й із ксьондзами по-собачому, по-латинському лопотав.

— З панятами розважався!..

— Та на дуба й його, панське плем’я!..

Пані Гораїна підійшла, стиснувши губи.

— Люди, ми грецької віри, як і ви, всі, як нас бачите, благочестиві, хіба погубите невинні душі?..

— Віри, може, й грецької, але шляхетського тавра, бабо!..

Тоді в дверях станув козак. Римша виглядав з-за його рамені. Від козацьких відзнак сірома знітилась, розступилась. Козак був значковий, в білому жупані, сам жилавий, благовидий, з русявим чубом.

— Вашмосте, — підбіг до нього радісно Рославець, — старший ти є, лицар, накажи, щоб браття пошанували єдину віру: ми — діти Роксоланії, грецької релігії, як і ви…

Козак пильно приглядався йому й жінкам.

— Іноді — свій, а гірший за ворога. Всіх не пошануєш, мій пане, дарма що віра одна…

Він поглянув порвисто й погірдливо. По Рославцеві, оцінюючи його худий єзуїтський вид, по зблідлій каштелянівні, по мовчазній княжні, що стояла, розширивши темні очі, таємничі, як пристрасть цього спалаху.

— Але хто свідчиться гаслом вірних…

Козак нашошорився.

— Ти свідчишся, асане?..

Магістр підійшов до нього, відсунувши легко височенного Сема.

— Пан Виговський, як і пан Мрозовицький, а ти їх знати мусиш, посвідчили б, котрий я з ряду вірних…

І він добув із-за пазухи невеличкий простий хрест із дубового дерева. Козак підняв руку до чола:

— Бачу в тобі друга, асане, й вірю. Я — сотник Іван Груша. А ви хто будете?..

Рославець сказав. Козак уклонився білоголовим. Імена Четвертинських і Стеткевичів знав. Як Огінського, воєводи Мінського, як Сангушка, як Єловицького, войського[269] володимирського, сказав він, так і це імена, що у люте врем’я світять стійкістю й вірністю. Цю кров треба берегти. Панянок із почетом доставить на той бік Гориня.

Сем неохоче поступився, заломотів бердишем. Груша обернувся до нього строгіше. Гирі замовкли. З Грушею йшло триста людей козацького загону.

— Вашмость, напевно, думає про мене зле, — підступив до Рославця Транквіліон Римша, — але це я його привів сюди… Хіба ж не панна нас врятувала від петлі?..

— Марниці, — сказав Рославець, — що ти авантюрино, це я знав, але за добре діло спасибіг…

А панна каштелянівна притулила до себе даму з фрауцимру, що хлипала, позеленівши від жаху. Рославець підійшов до неї.

— Дякую тобі за ласку, — Оленка хмуро відвернулася від нього, — хто ж міг знати, що вашець такий давній ребелізантський конфідент. Але за мене міг ти й не турбуватись.

Вона показала йому з-за корсета рукоять флорентійського стилета. Рославець оторопів. Така не дала б себе легко.

4

— Страшна ця сваволя черні, — сказав сотник Іван Груша, — звір із клітки не вчинить такого плюндрування, що морозить жили, але ми не сіяли цей вихор, мості магістре…

— Знаю, — відрік Рославець, — Річ Посполита, а найпаче бутні панове кролевенята сіяли цей вихор. Жнуть же нині…

Вийшли над став, увесь у відсвіті пожарища. Нерозквітлі ще лілеї плавали на чорній воді, схиливши важкі бруньки на широкий збагрянілий лист. Принишкли тополі, дим стелився садом, ішов на луги. Земля ще не прокидалась, а ніч станула, накрити хотіла це полум’я, пригасити.

— Campus Martius Ukraina vera est, — сказав Рославець, — падаємо й встаємо знов, мості сотнику, скити, монголи, Темуджин і Батий, Литва й ляхи — все на нашій землі, й коли їй, змовчазнілій від горя, Боже Смотріння дасть кращу долю?..

— Доля в нас самих, — перегодя сказав Груша, — ні від кого не жди спасіння. Коли нині встаємо за права, то вже востаннє… Або ляжемо кістьми, або будемо жити…

— Наша в тому справа. Воєвождя великого дано нам.

Груша кинув гілку на став, сколихнув воду, зарябіла чорнота плеса.

— Багато народу виходить на ляхів, різні це люди і різна їхня кривда. Голоколіньки й хлопство платять кров’ю за кров, міщани, козаки, шляхта грецького обряду, хто за наїзди, хто за сухомельщину, хто за в’язниці й муки, хто за позви й образу, попи — і багато з ними — за поневіряння віри, хто в надії розбою й проклятої користі, але є інші, мості магістре, що хочуть бачити далі…

— Що ж саме?

— А от хоч би й ти, — обернувся до нього, — як ти, учений чоловіче, попав до змови? Що тебе з паном Виговським поєднало, з Креховецьким, як згадуєш, чому знак вірних носиш потаємно?..

Рославець витримав цей твердий погляд сірих очей.

— А тому, мості сотнику Грушо, що сподіваюсь в цьому повстанні воскресіння, аки Лазаря, Речі Посполитої нової, гідної благословенства святоандрієвського, ладу нового чаю в цій землі й його промінювання на ввесь світ…

— Амінь.

Тихо над ставом. Тихо над луками. Тихий сад з кривавим квіттям. І зовсім близько очима до очей Рославцеві станув Іван Груша зі своїм ясним обличчям римського воїна.

— Першу змову, зав’язану для порозуміння невдоволених вільних людей, — сказав він повагом, — заміняємо ми другою: для оновлення республіки козако-української нації… Де б не були ми, друже, перед людьми й Богом вірні одній справі, й для неї живемо, й вмираємо…

— Хто з вами?

— Кращі люди Богданові — брати