Читати книгу - "Кава з кардамоном"

якщо була гарна погода. Але зараз вони були далеченько від старого міста. Що ж, доведеться робити розвідку околиць.

Протинявшись хвилин із двадцять між старих панельок з обшарпаними балконами, Лінка пошкодувала про своє рішення. Треба було знайти автобусну зупинку й справді поїхати до центру. Дівчина відчувала, як серед усіх цих запилюжених килимів на перекладинах, дітлахів, що ганяли м’яча, одягнені в завеликі яскраві футболки різних клубів, приблудних дворняг, які задирали лапу біля кожної стіни, розписаної графіті, її починає охоплювати депресняк. Раптом на узбіччі замаячіла якась зелень, котра виявилася доволі приємним парком. Лінка з полегкістю стягнула шкарпетки й всілася на траві. Кай вирішив бавитися в індіанця й намагався розпалити вогнище із хмизу. Ідилія. Нікому не хотілося повертатися, та пробайдикувавши кілька годин, Лінка занепокоїлася. Вирішила подзвонити мамі, але вражено помітила, що в неї розрядився мобільний.

— Каю, повертаймося, я не можу зателефонувати батькам, а вони можуть хвилюватися. Ой, — раптом згадала вона, — я ж записала адресу в мобільнику!

— Не переймайся, я пам’ятаю адресу, — похвалився малий. — Я ж умію читати. То й запам’ятав. Знаєш, що таке знімкова пам’ять?

— Може, фотографічна?

— Може. Ото вона в мене і є.

Лінці відлягло. Залишалося тільки повернутися тим самим шляхом, яким вони пройшли сюди. Здавалося, що це дуже просто, та насправді виявилося неможливим. Обоє не були переконані, якою алейкою вони йшли: лівою чи правою. Лінка наполягала, що вони проминали місток, якого Кай не пригадував. Нарешті запитали про дорогу в якогось перехожого. Почувши назву вулиці, літній, зовсім сивий чоловік нахмурив чоло й невпевнено показав якийсь напрямок. У парку було майже безлюдно, почало вже сутеніти. Повагавшись, Лінка й Кай подалися в напрямку, який показав старенький. Вийшли з парку й попрямували якоюсь вулицею, гадки не маючи, ішли вони нею чи ні. Певне, обоє надто втомилися, до того ж було спекотно, тож ніхто з них не міг пригадати, чи проминали вони якусь крамницю чи будинок, що чимось вирізнявся. Вулиці спорожніли. Раптом неподалік парку побачили великий будинок із червоної цегли. Лінка подумала, що це може бути поліцейський відділок або ще якесь місце, де можна розпитати про дорогу, тож схопила Кая за руку й за мить обоє йшли до дверей гравійною доріжкою. Підійшовши до високих парадних дверей, Лінка прочитала напис на табличці й здригнулася. «Краківський дитячий будинок».

Вона ніколи не замислювалася, як виглядають такі місця, навіть тепер, коли припускала, що десь у такому будинку мешкає її загублена сестра. Будинок був величезний. Цікаво, скільки дітей тут мешкає? І по скільки ліжок стоїть у їхніх спальнях? Як виглядає їхнє життя? Вона аж затремтіла від емоцій. Будівля виглядала суворою й непривітною. Може, усередині там і було затишно, але їй чомусь не хотілося в цьому переконуватися. Лінка позадкувала, тягнучи Кая за руку, але хлопчик, мов загіпнотизований, вдивлявся в лавку, біля якої був невеличкий фонтан, старовинний, як і будинок. Усередині видніла фігурка хлопця. Фонтан не працював, але внизу блищала вода, покрита ряскою.

— Я тут колись був, — задумливо мовив Кай. — Мама розповідала мені історію про цього хлопця з фонтана. Здається, він так довго дивився на власне відображення у воді, аж перетворився на камінь.

— Каю, що ти розказуєш, ти щось наплутав. Це історія про Нарциса, такий міф. Про юнака, що не хотів відповісти на чиїсь почуття, і за те його покарали, він закохався у власне відображення у воді…

Лінка урвала, бо перед очима раптом постав Адріан. Хлопець дивився на неї якось дивно, наче докірливо. Та ні бо, вони лише друзі!

— А чому цей Нарцис перетворився на камінь? — допитувався Кай.

— Ні на що він не перетворився, просто помер від невтамованої туги за власним відображенням у воді, а на його могилі виросла квітка, яку назвали його ім’ям. У садочку сероцької бабусі росло багато білих нарцисів із червоними коронами всередині. Я запам’ятала ці «корони», бо бабця так їх називала…

Лінка усвідомлювала, що її пояснення занадто довге й складне для маленького хлопчика, та власне, зверталася вона до… Адріана. Може, тому, що біля цього фонтана відчула якесь незрозуміле хвилювання, невідомо, із чим пов’язане, а в такі моменти Адріан був їй просто необхідний! Але Кай наполягав на своєму.

— А я добре пам’ятаю, що цей хлопець, Нарцис, перетворився на камінь, бо мама не могла цього вигадати!

Лінка зніяковіла.

— Коли це було?

— Не знаю.

Невже він справді може це пам’ятати? А якщо в нього справді така гарна пам’ять? Коли Кай був у Кракові? Дівчина спробувала пригадати. Справді, два роки тому малий їздив із мамою до бабусі. У серпні.

— Каю, а тоді була зима чи літо?

— Літо!

— І що мама ще розповідала, крім історії про фонтан?

— Нічого. Не пригадую. Ми лише дивилися.

— На що?

— Мама казала, щоб я дивився, чи хтось не виходить. Мала прийти якась дівчина. Мама казала, що це її подруга.

Подруга!

Лінка ковтнула слину.

— І що, вийшла?

— Мабуть, що ні. Не знаю, бо в мене була машинка, яка мені впала до фонтана. І мама розсердилася. А потім я зголоднів, бо ми дуже довго сиділи. Ну, ми й пішли додому. Навіть до парку не заходили. А чому?

— Не знаю, Каю. Але нам теж треба йти. Бо так ми ніколи до тітки не повернемося. Тато зараз подзвонить до поліції.

Лінці здавалося, що вони повернуться до тітчиної квартири непомічені, ніби й не виходили звідти нікуди, але щойно дівчина відчинила двері, як відразу наштовхнулася на маму, Адама й купу родичів. Лінка намагалася щось пояснити, але не здолала перекричати усі ці «о Господи», «хіба так можна» й «ми так хвилювалися». Нарешті вона сіла на дивані, очікуючи, коли ж ця комедія закінчиться. Глянула на Кая. Братик явно намагався щось сказати, і Лінка навіть знала, що саме. Присунулася до малого й приклала палець до губ.

— Ти краще не розповідай мамі про Нарциса, бо вона ще дужче розхвилюється, що ми так далеко ходили, — сказала вона.

А тоді вирішила піти в наступ.

— Перепрошую, я все розумію, — залунав її глибокий альт. — Але можна, я зроблю собі чаю? І Каєві теж, бо він хоче пити?

— Ага, і їсти, — докинув малий.

Цим вона досягла бажаного результату. Суперечка негайно вщухла. Тепер, коли треба було спраглого напоїти, а голодного нагодувати, усе інше могло почекати.

IV

Лінка прокинулася з важкою від неспокійних думок головою. Вона розуміла, що перебуває близько від розгадки. Усе вказувало на те, що дитячий будинок, біля якого вони