Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Марко, поглядаючи на жовті сторінки від руки написаної книги.

— Це розповідь брата Іоанна де-Плано Карпіні, котрий 1245 року був посланий папою до татар. Я собі виписав з його книги кілька уривків. Але перш, ніж ми зійдемо на землю, я викину їх у море. — Брат Джіельмо зітхнув.

— Невже там таке погане написане? — здивовано спитав Марко.

— Татари зарозумілі й жорстокі. Посланцям папи довелося після важкої подорожі до двору імператора Куюка довго чекати, поки він прийняв їх. Та й потім він розмовляв з ними надзвичайно погірдливо.

— Можна мені почитати, що пише брат Плано Карпіні? — захоплено спитав Марко.

— Читай, я ще раз послухаю. Ось тут, де пишеться про аудієнцію ченців і посланців у хана.

Брат Джіельмо дав хлопцеві книжку, і той почав читати.

«В цьому місті, коли імператора посадили на трон, нас викликали до нього, його перший державний секретар Джінай, записавши наші імена, гучним голосом прочитав їх перед імператором та його вельможами. Після цього кожен з нас чотири рази став на ліве коліно. Нас попередили, щоб. ми не торкались до порога, потім ретельно обшукали — чи не приховав хто-небудь з нас ножа, і ввели східними дверима до палацу. Західними дверима заходив тільки імператор. Так ми вперше після того як великий володар став імператором у його присутності вступили до його помешкання. Тут він приймав також інших посланців, хоч впускали до нього небагатьох.

Нас запитали, чи ми не хочемо передати імператорові подарунки, але нам нічого було дарувати — ми вже віддали все».

Марко так заглибився в читання, що зовсім забув, де він знаходиться. Весь отой казковий світ, ніби живий, постав у нього перед очима. Ще ніколи він так пристрасно не бажав побачити на власні очі далекі країни, про які не раз чув від батька й Мафіо Поло.

Його вивів із задуми невдоволений голос брата Джіельмо.

— Досить, сину. Я бачу, що це грішне чуже життя причарувало тебе.

Марко поклав книгу на стіл.

— Так, брате Джіельмо — сказав він, — я дуже радий, що ми вирушили в подорож. Батько багато розповідав мені про двір великого хана. Тепер там зовсім не так, як пишеться в книзі. Татари живуть зараз у далекому Китаї в чудових палацах. Я ніяк не можу дочекатися, коли ми дістанемося туди.

— Ти ще молодий, сину мій. Хай благословить тебе бог! Ну, йди, я хочу трохи відпочити.

Коли Марко вийшов у коридор, капітан Антоніо саме піднімався сходами на палубу. Юнак підкрався до його каюти, припав вухом до дерев'яних дверей і став прислухатись. Він почув важкі кроки і легке покашлювання.

Марко засміявся і затарабанив кулаками в двері. В каюті одразу ж усе затихло.

Вітер змінив напрямок і тепер щосили надимав вітрила. Яскраво сяяло сонце. По небу пливли білі кучеряві хмаринки. Береги Італії залишились позаду. Мандрівники пливли Грецьким морем[13]. Всі, хто був на кораблі, веселі, зібрались на палубі. Навіть у брата Джіельмо проясніло обличчя.

Марко сидів з батьком і Мафіо на носі корабля на купі канатів. Вже п'ятий день були вони в морі, і юнак з нетерпінням чекав події, яка мала статись. Щоб підготувати старших до неї, він сказав:

— Шкода, що з нами немає Паоло. — І, не дочекавшись відповіді, додав: — Правда, дядьку?

Мафіо Поло, не зводячи очей з моря, задумливо кивнув головою.

Ніколо запитливо глянув на сина.

— Чого це тобі спало таке на думку? — спитав вій.

— Мені здається, що нам би не завадив під час мандрівки ще один надійний чоловік.

— Ти тільки послухай його! — засміявся Мафіо. — Говорить, як справжнісінький караван-баша[14].

Раптом підійшов капітан Антоніо і знаком підкликав до себе Марко. Той неквапливо підвівся.

— Вибачте, зі мною хоче говорити капітан.

— Зараз ви побачите в моїй каюті людину, яку й уві сні не сподівались зустріти, — пробуркотів капітан.

Марко мовчки пішов за ним.

— Він хоче говорити тільки з вами.

Коли вони переступили поріг, Марко побачив посеред каюти капітана Матео.

— Добрий день, капітане Матео! — сказав Марко. — Буває, що люди зустрічаються через п'ять днів, буває через п'ять років, а буває, що її ніколи не зустрічаються.

Матео схопив юнака за плечі і міцно труснув його.

— Ти глянь, Антоніо, на цього харцизяку! Як він добре затямив мої слова.

Відпустивши Марко, він важко сів на лавку.

— Що ж ми будемо тепер робити, Марко?

Але в того після могутнього потиску Матео каюта йшла обертом перед очима.

— От тобі й маєш! Чого це ми стоїмо, як спіймані грішники? — напав на свого друга капітан Антоніо.

— Мовчи, Антоніо! — огризнувся Матео, підводячись з місця.

— Я тебе власними руками викину за борт! — погрозив Антоніо і люто сіпнув себе за бороду.

Матео засміявся. Той сміх передався й Антоніо.

Тимчасом Марко встиг трохи оглянути каюту. В ній усе було обладнано для житла: лавка, що мала правити вночі за ліжко, стіл з різьбленими ніжками, чотири ослони, мідяна лампа і вбудована в стіну шафа. Стіни було завішено килимами. Двері ліворуч вели до складу.

— Бачиш, — сказав Матео, — скільки я завдав клопоту своєму другові. Треба, нарешті, владнати цю справу.

Капітан Антоніо дістав з шафи пляшку, три чарки і налив вина.

Всі випили. Це було міцне червоне вино, яке одразу ж вдаряло в голову. Коли Антоніо хотів наповнити чарки вдруге, Матео застережливо підняв руку:

— Не всякий звик до вина так, як ти, — сказав він і, задумливо дивлячись поперед себе, мовив до Марко: — Послухай, юначе. — Йому важко давались слова, але це була для нього ніби сповідь перед самим собою. — Коли я довідався про вашу подорож, то зовсім утратив спокій. В мені одразу ж прокинулись давні мрії. А про що тільки не мріє людина! Венеція перестала мені подобатись. Все зробилось осоружним. Вода в каналах смерділа, лагуна здавалась калюжею — а вночі, вночі я марив про море…

Матео замовк. Ніхто не підгонив його.

Він сперся ліктями на стіл, втупивши погляд у свої кулаки. Вино в склянках колихалось від поштовхів корабля.

— Тоді я вмовив капітана Антоніо таємно взяти мене на корабель. Я просто боявся, що твій батько скаже: «Ні, Матео, ви нам не потрібні». І ось я сиджу перед тобою і говорю те, про що нікому не хотів говорити.

— Так, — озвався Антоніо, — а вітер дме добрий. Коли б тільки він не притих.

— Я допоможу вам, Матео, — сказав Марко. — Ви обов'язково залишитесь з нами. Я дуже радий. Зачекайте, я одразу ж поговорю з батьком.