Читати книгу - "Бог Світла"

віднеси мене звідси — якомога швидше та якомога далі!

— То ти боїшся зустрітися з ними, князю Сіддхартхо?

— Так, так, боюся! Бо це — безглузда зухвалість! «Легіони Пекельного царства навчились чекати, щоб піднятися знову і далі тривати!» — чи не так ви співали? Куди ж поділося терпіння ракшасів? Ви запевняли, що дочекаєтесь, аж поки не стане морів, заваляться гори, місяці поскочуються з неба, — а самі не можете навіть почекати, поки я назву час і місце вирішальної битви! Я знаю їх, цих богів, куди краще, ніж вас, бо й сам був колись одним із них. Нема чого зараз гарячкувати. Коли хочеш послужити мені, вбережи мене від цієї зустрічі.

— Гаразд. Я вислухав тебе, Сіддхартхо. Твої слова зворушили мене. Але мені кортить випробувати їхню силу. Тому я пошлю проти них кількох ракшасів. А ми з тобою вирушимо далеко-далеко, у мандрівку до самісіньких коренів цього світу. Там ми зачекаємо звісток про перемогу. Та якщо ракшаси раптом зазнають поразки, то занесу я тебе звідси ген-ген далеко і віддам тобі твоє тіло. А поки се та те, я поношу його ще кілька годин, аби посмакувати твої пристрасті в цій битві.

Сам схилив голову.

— Амінь, — промовив він, і щось у нього в тілі забулькало, закололо, він відчув, як піднімається в повітря і несеться просторими підземними переходами, не знаними ніким із людей.

І поки пролітали вони по печерах, усе далі й далі вниз по підземних тунелях, колодязях і проваллях, проносились через кам’яні лабіринти, гроти і коридори, Сам дав заполонити себе спогадам, і дедалі глибше сягали вони у минуле. Він думав про недавні дні свого проповідництва, коли наважився прищепити живець стародавнього вчення Гаутами до древа релігії, що панувала над світом. Згадував про свого дивовижного учня Сугату, рука якого однаково була щедра і на смерть, і на благословення. Минатиме час, і життя їхні помалу-малу зіллються в одне, і змішаються їхні діяння. Надто довго прожив він, аби не знати, як, немов у казані, час перемішує і переплавляє легенди. Жив на світі і реальний Будда, тепер він це знає. Вчення, що його він пустив у люди, хай навіть незаконно ним привласнене, привабило цього істинно віруючого, і він досяг-таки просвітлення, святістю своєю лишив слід у душах людей, і тоді з власної волі віддався до рук самої Смерті. Татхагатха й Сугата стануть складовими єдиної легенди, атож, він знав, що так і буде, і сяятиме Татхагатха у променях слави свого учня. Та в плині віків лишиться жити тільки один Дхарма[38]. По тому думки його навернулися до битви у Приймальні Карми та до захоплених у ворога машин, і досі схованих у надійному місці. І пригадалися йому незліченні переродження, яких він зазнав, і герці, в яких бився, і жінки, яких кохав, — як багато було їх упродовж століть; замислився над тим, який міг би бути цей світ і яким був насправді — яким і чому. І знову закипіла в ньому лють на богів. Пригадалися дні, коли купка їх билася з ракшасами й нагами, гандхарвами[39] і Морським Народом, з демонами Катапутни та Матерями Нестерпного Жару, з дакіні[40] і претами[41], скандами[42] та пішачами[43], — і всіх вони перемогли, звільнили світ від хаосу й заклали своє перше місто, місто людей. На його очах воно пережило всі можливі стадії розвитку, піднялося по всіх щаблях, аж поки настала пора, коли мешканці його змогли воднораз поєднати свої уми й поробитися богами; кожен прийняв свою подобу, свій образ-аспект, що зміцнив його тіло, розвинув волю, а з невтримної снаги бажань викував Атрибути, які немов магічною силою побивали всіх, проти кого бували спрямовані. Він думав про місто і про богів, знаючи всю їхню красу й справедливість, усю їхню потворність і неправедність. Згадував їхню сліпучу пишноту і колорит — нічого подібного не знайдеш у цілому світі — і плакав та ярився, бо розумів, що, повставши проти них, ніколи не відчує за собою цілковитої слушності, ні повної неправоти. Ось чому він так довго вижидав і був бездіяльний. А нині, хай би що він вчинив, усе обернеться для нього водночас і перемогою, і поразкою, успіхом і невдачею; незалежно од наслідків його дій — розвіється Місто примарною мрією ти триватиме вічно — тягар вини ляже на нього.

Вони чекали в пітьмі.

Чекали довго, мовчки. Час тягся поволі, так немічний дід плентає на гору.

Вони стояли на скелястому уступі коло чорного провалля колодязя й чекали.

— Вже досі ми мали б почути?

— Може, й так. А може, й ні.

— Що будемо робити?

— Ти про що?

— Раптом вони зовсім не з’являться. Як довго ми будемо тут їх чекати?

— Вони з’являться з піснею.

— Сподіваюся.

Та не було ні пісні, ані руху. Довкола них — тільки німа непорушність часу, якому нема чого тут підточувати.

— Як довго ми вже чекаємо?

— Не знаю. Довгенько.

— Я відчуваю, що не все гаразд.

— Мабуть, ти маєш рацію. Чи не піднятися нам на кілька рівнів, аби розвідати, що й до чого — чи оце зараз винести тебе на волю?

— Зачекаймо ще трохи.

— Гаразд.

І знову тиша. Вони міряли кроками німоту.

— Що це?

— Що?

— Звук.

— Я нічого не чув, а ми слухаємо одними й тими ж вухами.

— Не тілесними вухами — ось знову!

— Я нічого не чув, Тарако.

— І не вщухає. Схоже на волання, але нескінченне.

— Далеко?

— Так, неблизько. Послухай моїм слухом.

— Он воно що! Гадаю, це скіпетр Калі. Отже, битва в розпалі.

— І досі? Виходить, боги дужчі, ніж я уявляв.

— Ні, це ракшаси дужчі, ніж уявляв я.

— Перемагають наші сили чи зазнають поразки, Сіддхартхо, в будь-якому разі богам зараз не до нас з тобою. Якщо пощастить проскочити повз них непоміченими, навряд чи ми застанемо сторожу коло їхнього корабля. Ти хочеш його захопити?

— Захопити Громову Колісницю? Дотепна пропозиція… То і могутня зброя, і чудовий засіб пересування. Чи великі наші шанси?

— Я певен, ракшаси можуть стримувати їх, скільки знадобиться, от тільки довго підніматися нам з Пекельного Колодязя. Та ми обійдемося без стежки. Я притомився, але ще можу пронести нас у повітрі.

— Спершу піднімімося на кілька рівнів та розвідаймо ситуацію.

Вони злетіли зі скелястої приступки біля чорного провалля колодязя, і час знову зацокав їм услід.

Вони підіймалися вгору, а назустріч спускалася світляна куля. Вона торкнулася долівки печери — і розрослася деревом з