Читати книгу - "Стара фортеця"

Хто витягне, той матиме увесь клапоть. З нього сорочка вийде або скатертина. А хустки ж нам навіщо? Хіба ми дівчата?

Куниця задумався, а Петько Маремуха одразу перейшов на мій бік.

— Давай! — закричав він. — Жовте ми залишимо, блакитне собі візьмемо! А я загадаю. На паличках або на камінцях.

— Ну йди, загадуй… На паличках… — подумавши й струснувши головою, милостиво дозволив Куниця.

Зібравши жовту смугу шовку, Петько засунув її назад у ямку під старою березою. Потім він побіг у кущі й повернувся звідти з затиснутими в кулаці трьома паличками.

— Найкоротша — прапор! — оголосив він.

Я потягнув жеребок перший. Маремуха боявся, що ми підгледимо, й так затис палички, що доводилося витягати з силою.

«Цікаво, кому ж випаде шовк?» — подумав я, розглядаючи свою паличку. Кінчики її Петько обкусав зубами. Витягнувши жеребок слідом за мною, Куниця зажадав:

— Покажи!

Петько розкрив спітнілу, тремтячу руку. Ми поклали на ній рядочком свої палички, і виявилося, що найкоротша випала Куниці.

— Маєш, — не без жалю віддав я йому мокру смугу шовку.

Маремуха сумними очима стежив за тим, як Юзик, наче мокру білизну, викрутив полотнище й поклав його собі за пазуху. Цмокнувши язиком, Куниця весело поліз по укосу лощовини вгору, а ми, невдахи, слідом за ним.

Коли ми перевалили через Борсучий горб, я побачив на тому боці ріки ту саму поляну, де ми вчора билися з петлюрівськими паничами.

На поляні нікого не було. Тільки випалені вогнищами чорні лисини, потоптана трава та білі калюжі вапна нагадували про вчорашню сутичку.

Втеча

Гомінкий Калинівський шлях пролягає десь осторонь. До самого міста Куниця веде нас навпростець зарослими полином межами; ми проминаємо засіяні низенькою густою гречкою поля й один за одним перетинаємо порослі травою безлюдні путівці.

— Скільки ми вже йдемо, так до вечора додому не доберемося, — ледве встигаючи за Куницею, промурмотів стомлений, змучений Маремуха.

Бідолашному Петрусеві сьогодні перепало. Легко сказати: скільки ми пройшли, а ще жодного разу не спочивали.

— Гаразд, Петре, не журись, — сказав Куниця, — біля кладовища відпочинемо. Давай швидше.

— Юзику, а кладовище, здається, скоро? Так? — не стерпів і я.

— Скоро, скоро. Бачиш, липа на горбі похилилася? За нею й кладовище.

Юзик мав рацію. Тільки-но ми зійшли на горб, як відразу вдалині зазеленіли явори кладовищенського саду.

На пагорбку біля кладовища ми робимо привал. Добре після довгої путі полягати на м'якій траві, під високим тінявим явором, і слухати, як десь біля самісінького вуха, в білих і' рожевих квітах конюшини дзижчать джмелі.

Ліворуч, за тюремними городами, перетинаючи зелені поля, тягнеться від городу до обрію біла смужка шляху. Вона то йде пряма, рівна, то, натрапляючи на своїй путі на зелені кургани, петляє навколо них химерними зигзагами, то зникає зовсім у темних хащах лісу, то, вихопившися з нього, знову в'ється по сінокосах, баштанах, полях — вузенька біла смужка вкритого дрібним камінням шосе. Це і є Калинівський шлях — головна путь із нашого міста на північ.

Сіра шляхова курява клуботить зараз уздовж телеграфних стовпів: до міста одна по одній мчать підводи, тачанки, екіпажі. Їх гуркіт долинає сюди, через тюремні городи й маленький гайок, що відокремлює нас од Калинівського шляху.

Цікаво, хто це їде: червоні чи все ще петлюрівці?

— Давай ходімо! — підняв нас Куниця.

Ми не посиділи й двох хвилин, але одразу ж схоплюємося й рушаємо далі. Добре уторована стежка веде нас до міста.

Проминули кладовище. Вже майорять вдалині, на Житомирській, верховіття струнких сріблястих тополь.

Раптом Куниця, перестрибнувши через канаву, круто повернув на Тюремну.

— Куди ти, Юзику? — окликнув я його.

— Давай, давай! — квапить Куниця.

Ми вибігаємо на брук цієї околичної вулиці. Ось і тюрма — величезна кам'яна будівля, обнесена з чотирьох боків високим цегляним муром.

— Ох ти! — крикнувши з несподіванки, відразу присів Маремуха.

За тюремним муром задзвеніла розбита шибка.

— Вікна б'ють, — стиха сказав Куниця, присівши біля моно навпочіпки.

І цієї самої хвилини, за яких-небудь п'ятдесят кроків од нас, повільно навстіж відчинилися широкі, обкуті заліком тюремні ворота. Звідти один по одному на тюремний майдан вискочили п'ятеро петлюрівців у чорних коротких куланах. Вибігли. Зупинилися. Ось перший з них, найвищий, махнув рукою на кладовище. Миттю витягнувши гвинтівки, охоронники перебігають вулицю. Вони перестрибнули через огорожу кладовища й зникли між мармуровими хрестами. Ледь ворухнулися й одразу ж затихли густі кущі жимолості.

— Поглянь, поглянь! — підводячись, шепоче Куниця.

З крайніх, лівих ґрат горішнього поверху в'язниці, пропивши шибку, з дзвоном вилетіла червона довгаста цеглини. І слідом за нею то з того, то з того вікна, наче за чиєюсь командою, падають і розлітаються на скалки брудні, напорошені шибки.

Ув'язнені — всі ті, що були проти Петлюри, позвисали ми гратах. Вони махають руками, щось кричать, а що — не розбереш. А ось у вікні другого поверху біля ринви заклуботав білий вапновий пил. Ого! З камери по залізних гратах б'ють якимсь важким куском заліза. Глухі нетерплячі удари лунають по всій в'язниці. Ще трохи — і виламають грати.

Але з Куницею хіба додивишся?

— Гайда, хлопці! — квапить він нас.

Неохоче ми побігли слідом за ним по Тюремній. Я біжу й оглядаюся. Цікаво б подивитися, як люди, кинуті Петлюрою у в'язницю, виламавши грати, вибіжать на волю, мов той славетний повстанець Кармалюк. Куниця, помітивши, що ми відстали, гукає:

— Давай швидше, а то стріляти почнуть!

Мабуть, Куниця має рацію. Адже кожної хвилини петлюрівці можуть відкрити вогонь по в'язниці, що збунтувалася. Куниця звернув на Старопоштову. По гладких кам'яних плитах її тротуару дуже приємно бігти босоніж — куди краще, ніж по колючому грунту. Але чому нікого не видно на вулиці? Порожньо, наче всі жителі повимирали.

Ми пробігаємо повз єпархіальне училище. Ця жовта, з монастирськими вузькими вікнами будівля виходить головним своїм фасадом на Старопоштову. Тут, в училищі, стоїть булавна сотня отамана Драгана.

Ану, подивимось, чи в себе чорножупанники? Що таке? Вікна в училищі повідчинювані навстіж. Біля училищного під'їзду валяються поперекидувані табуретки, порозпорювані солом'яні матраци, зовсім нове цинкове відро. Всередині училища тихо. Не чути людських голосів. Оце-то здорово, — виходить, драганівці дременули звідси!

Раптом за станцією ляснув постріл. За ним — другий. Куниця одразу зупинився.

— А що я казав? — шепнув він.

Маремуха змінився на лиці, пополотнів.

— Може, сховаємося, га, Юзику? — обережно попросив він.

— От маєш! — огризнувся Куниця. — Куди ти сховаєшся? Тут зараз почнеться таке… Ось чуєш?

Зовсім близько, десь з боку губернаторського будинку, зачастив кулемет. Дріб пострілів пролетів над тихим, принишклим містом. Кулемет замовк, але одразу ж біля вокзалу