Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

іншого, Марку, і я знаю, що не зможу його залишити. Ні, я хотіла сказати, що я не зможу жити без нього. Я не вірю, що це любов, це пристрасть, Марку, я хочу його, постійно його хочу, я… що сказати, — вона затулила обличчя руками і змовкла. Марк дивився у стелю й намагався бути природним.

— Це все, що ти хотіла сказати?

— Так, — вона сказала це дуже тихо й так і продовжувала сидіти, не приймаючи від обличчя рук.

— А хто він?

— Він студент, Марку, він вчиться в КІМО, він міжнародник, Марку, і він такий гарний.

— Ти нічого не хочеш додати?

— Зараз? — подивилася на нього так, що йому стало її шкода, він дістав із кишені гроші, кинув на стіл.

— Так, зараз.

— Ні. Хіба тільки це — вибач, Марку, ти все одно будеш найкращим з усіх, кого я знала.

— Ти теж, — підвівся, закинув на плече сумку. — Ти з ним переспала?

— Так, сім чи вісім разів.

— А як його звати?

— Олег Савичев. Ти його знаєш?

— Ні, Дашо, я його не знаю. Я навіть тебе не знаю, як виявилося. Я думав, що ти ніколи не вчиниш зі мною так. Прощавай, — він різко розвернувся й пішов.

— Стій, — вона схопилася на ноги. — Стій!

— Що? — він зупинився, не повертав голови, здивовані офіціанти і продавці дивилися на них.

— Ти не проведеш мене додому? Пізно вже, і я боюся ходити сама.

— Ходім. У мене є трохи часу, — вона вийшла за ним і двері залишила відчиненими. На вулиці вони спіймали таксі і їхали до Дарниці мовчки: він дивився у вікно, а вона — просто перед собою, в потилицю водія. Біля будинку на Малишка, 23 вони стояли на сходах, і ніхто не наважувався піти першим.

— Іди, Дашо, чого стоїш? — він дістав мобільний і прочитав останнє смс.

— Ти не зайдеш у гості?

— Навіщо?

— А навіщо ти заходив до мене раніше?

— Я не хочу займатися з тобою сексом, пити чай, дивитися телевізор і бавитися з твоїм котом. То скажи, чого я маю йти до тебе додому?

— Мені було добре з тобою, Марку.

— Я пішов, — він жодного разу не озирнувся, вона зронила одну сльозу і, втерши її рукою, пішла до ліфта, піднялася на п'ятнадцятий поверх, увійшла до квартири і, впавши на диван, як була, не роздягаючись, голосно заридала. Вона так пролежала годину чи, може, більше. Потім підійшла до телефону, набрала номер.

— Алло, Олегу. Я сьогодні сама вдома. Приходь. Ага, я чекаю. Марк більше не прийде, я все йому сказала, — вона поклала слухавку і раптом відчула, як лунко вдарилось у грудях серце, і стало враз холодно. З цього моменту Марк зник із її життя назавжди.

Трохи про Яна Урманіса

Коли Ян Урманіс вийшов від президента, він був упевнений, що все зрозумів. Втім, після того, як він проаналізував усе почуте, дійшов висновку, що геть нічого не зрозумів. Він знав, що президент — людина досить складна і ніколи не каже те, про що думає, принаймні каже це так, що ти сам маєш здогадатися, що саме він мав на увазі. Після годинної розмови Урманіс не міг напевно сказати, що думає президент про його роботу й загалом про ситуацію в країні, і ще він так і не зрозумів, навіщо президент викликав його до себе.

Марк був удома сам. Він сидів біля вікна і спостерігав за тим, як повільно сідає за небокрай сонце. Відчував страшенну втому. Ні, це він спочатку думав, що втомився, а тепер, після того, як сходив до спортзалу, завітав до всіх без винятку друзів, переглянув усі кінопрем'єри, провів кілька ночей у клубах і переспав із кількома красивими моделями, які залишили йому на пам'ять свої трусики, Марк зрозумів, що це не втома. Це щось інше. Він не зміг би назвати це депресією: Марк ніколи не хворів на депресію.

Даша не телефонувала, Марк знав, що вона покинула його не тому, що не любила, чи тому, що полюбила іншого, ні, причина була зовсім в іншому. Даша втомилася від Марка. Вона була жінкою, а майже всі жінки хочуть спокою, упевненості, захисту, мріють, аби поряд був той, на кого завжди можна покластися, хто прийде тоді, коли ти його покличеш, хто підтримає, коли тобі дуже потрібна буде оця підтримка. Марк не звинувачував себе чи Дашу, він просто сприйняв як належне все, що сталося, і продовжував дивитися у вікно.

Сонце вже сховалося за будинками, а бажаний спокій не приходив. Марк міг би встати і піти. Він мав куди йти, от тільки не знав, навіщо.

Марк зателефонував Ландишу, той сказав, що програму закрито і Марк за бажання може спробувати домовитися з керівниками інших радіостанцій. Ще Марк дізнався, що Олег Савичев — це журналіст, який веде програму «Unisex», і що за ним стоять якісь серйозні люди. Імен цих людей Ландиш не назвав, а Марк не дуже й хотів їх почути. Він сказав «прощавай» і пообіцяв більше не телефонувати.

Окрім Ландиша, Даші та кількох подруг, у Києві не було людей, яким би Марк міг зателефонувати й розповісти про те, що його турбує. Степану він уже зателефонував, і, як виявилося, йому тепер зовсім не хочеться чути, що саме турбує Марка, Даші він телефонувати не хотів, а подруги, очевидно, або працюють, або гуляють у клубах, або в них просто критичні дні, і їм нема ніякого діла до Марка, бо в них болить живіт і доводиться думати про те, щоб ніхто з оточуючих не помітив, що в них місячні.

Так просидів біля вікна ще годину, а потім підвівся, узяв гаманець і вийшов із квартири. Біля будинку зловив таксі і, сказавши щось водієві, сів у машину й зачинив дверцята. Вночі Марк додому не повернеться, не повернеться він і зранку. Марка знайдуть на квартирі Михайла Голишева, учасника всіх модних київських тусовок, музиканта і просто стильного хлопця. Михайло скаже, що Марк прийшов сам і попросив ні про що його не питати. Ті, хто приходив на квартиру до Голишева, не знали Марка і тому не цікавилися, що він тут робить. Марк курив драп і дивився на дівчат. Коли прийшли незнайомі хлопці і сказали, щоб він ішов з ними, Марк навіть не здивувався, просто встав із дивана й пішов до виходу. Хлопці нічого йому не сказали, просто посадили в машину і вкололи снодійне. Ані Михайло Голишев, ні ті, хто тусувався з ним, не запам'ятали ані номера машини,