Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

їхній щирий товариш, роблю тут із себе таке посміховище, і радість їхня не мала меж. Вони почали немилосердно глузувати з бідолахи.

Я спочатку не здогадався про їхню помилку й подумав: «Яка невихованість — отак поводитися з чужісінькою людиною!» Хотів був уже сердито гукнути, спинити їх, та раптом здогадався, в чому річ, і потихеньку сховався за дерево.

Як же вони тішились, висміюючи того чоловіка! Добрих п’ять хвилин стояли вони гам і кричали йому всяку гидоту, дражнили його, глузували, кепкували, збиткувалися з нього. Обсипали його всіма старими, заяложеними дотепами і навіть вигадали декілька нових. Жбурляли в нього всіма родинними жартами, що мали обіг у нашому дружньому колі й напевне були зовсім незрозумілі йому. Нарешті він, неспроможний більше витримувати ці брутальні насмішки, обернувся до них — і вони побачили його обличчя!

Мені приємно було відзначити, що в них збереглося ще досить почуття сорому, щоб зніяковіти. Вони почали виправдовуватись і пояснювати, що помилились: думали, що він їхній знайомий. І висловили надію, що він не має їх за людей, здатних так ображати когось, крім своїх близьких приятелів.

І, звичайно, те, що вони вважали того чоловіка за свого знайомого, виправдовує їх. Гарріс колись розповів мені про одну пригоду, що сталася з ним у Булоні, під час купання в морі. Він плавав недалеко від берега, коли раптом відчув, що хтось ухопив його за в’язи й силоміць тягне під воду. Гарріс почав шалено пручатись, але той, хто його вхопив, був справжній Геркулес, і всі Гаррісові зусилля були марні. Врешті він покинув борсатись і вже відганяв думки про земне, але ворог раптом пустив його.

Гарріс став на ноги й обернувся обличчям до свого можливого вбивці. Той стояв просто перед ним і щиро реготав, але в ту мить, коли побачив Гаррісове обличчя, відсахнувся й страшенно збентежився.

— Ох… вибачте, будь ласка… — промимрив він, затинаючись. — Я гадав — це мій приятель!

Гарріс подумав, що йому ще пощастило: якби той чоловік сплутав його зі своїм родичем, то напевне втопив би зовсім.

Щоб плавати з вітрилом, теж потрібні наука й досвід, хоча підлітком я так не думав. Мені тоді здавалося, що це вміння приходить само собою, як уміння грати в гилки або у квача. Я мав товариша, що поділяв цю гадку, і одного дня, коли віяв добрий вітер, ми надумали спробувати. Ми жили тоді в Ярмуті й вирішили прогулятись угору Яром. Найняли вітрильний човен на пристані біля мосту й відпливли.

— Вітрець сьогодні свіжий, — сказав нам човняр, коли ми відчалювали. — Краще візьміть один риф і ходіть крутим бейдевіндом, коли випливете за поворот.

Ми відказали, що неодмінно так і зробимо, бадьоро попрощались і рушили, питаючи себе подумки, де ж це той «крутий бейдевінд», яким ми повинні ходити, і звідки взяти той «риф», і що з ним потім робити.

Ми йшли на веслах, поки місто не сховалося з очей, а потім, випливши на широке плесо, над яким свистів справжній ураган, вирішили, що пора братись до діла.

Гектор — так, здається, звали мого товариша — веслував далі, а я почав розгортати вітрило. То виявилась досить складна справа, але кінець кінцем я з нею впорався. І тоді виникло питання: де ж у вітрила верх, а де низ?

Звичайно, природжений інстинкт відразу підказав нам, що низ — це верх, і ми почали піднімати вітрило на щоглі догори ногами. Дуже довго ми його піднімали, повертаючи і так, і сяк. Йому, видно, здавалося, що ми граємось у похорон і що я зображую небіжчика, а йому дісталась роль савана.

А коли воно нарешті збагнуло, що помилилось, то вдарило мене гіком по голові й відмовилось робити будь-що.

— Намочи його, — порадив Гектор. — Опусти за борт і намочи.

Він пояснив, що на кораблях, перше ніж піднімати вітрила, завжди намочують їх. Я так і зробив, але від цього мені не стало легше. Не дуже приємно, коли навіть сухе вітрило липне тобі до ніг і обмотує голову, а вже коли воно мокре, аж тече з нього, тоді це дратує просто страшенно.

Та кінець кінцем ми таки підняли вітрило, коли взялись до діла вдвох. Поставили його не те що догори ногами, а скорше боком, і прив'язали до щогли фалом, який відрізали задля цього.

Я можу тільки відзначити як факт, що наш човен не перекинувся. А чому він не перекинувся — цього я неспроможний пояснити. Я потім часто думав про це, але жодного задовільного пояснення цього дивовижного факту так і не знайшов.

Можливо, причиною була природна непокірливість усіх речей на світі. Мабуть, човен, спостерігаючи нашу поведінку, дійшов до висновку, що ми надумали задля розваги вчинити гарненьке самогубство, і вирішив поламати наші плани. Це єдина вірогідна гіпотеза, яку я зміг придумати.

З усієї сили чіпляючись обома руками за планшир, ми якось примудрялися не вилетіти за борт, однак це давалось нам нелегко. Гектор сказав, що пірати та інші мореплавці, коли налітає сильний шквал, звичайно прив’язують до чогось стерно й спускають бом-клівер, то чи не спробувати й нам зробити щось таке; та я стояв за те, щоб полишити човнові самому пливти за вітром.

Мою пораду було найлегше виконати, і врешті ми її прийняли: вперто держались і далі за планшир, а човнові полишили пливти як він хоче.

З милю він промчав угору по річці так швидко, як мені відтоді більше не доводилось плавати, та не дуже й хочеться. Потім на повороті накренився так, що вітрило до половини занурилось у воду. А тоді якимсь чудом вирівнявся й помчав просто на довгу обмілину, вкриту м'яким мулом.

Та обмілина врятувала нас. Човен, прооравши кілем мул, зупинився аж на середині її. Побачивши, що нас уже не жбурляє в усі боки, мов горошинки в свинячому міхурі, і що ми можемо рухатись як самі хочемо, ми підповзли до щогли й відрізали вітрило.

З нас було вже досить плавання під вітрилом; ми не хотіли перебирати міри, щоб не набридло. Ми поплавали з вітрилом — поплавали добре, цікаво, відчули весь смак такої плавби, а тепер, для різноманітності, вирішили пливти далі на веслах.

Узявшись за них, ми спробували зіпхнути човен з обмілини, але майже зразу одне весло переломилось. Другим ми почали орудувати дуже обережно, але весла були старенькі, і друге зламалося ще швидше, ніж перше. Далі ми вже не могли зробити нічого.

Перед нами на сотню ярдів тяглась багниста обмілина, а позаду була