Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

пустошать їх. Жарти, штурхани, сміх, широко викочені білки очей, блискучі зуби. Поки змобілізували міліцію, вони випарувалися, мов камфора.

Я це передчував, інакше бути не могло. Це було природним наслідком метеорологічної напруги. Щойно тепер я здаю собі справу, що від самого початку відчував: за цієї весною стоять негри.

Звідки у цих широтах взялися негри, звідки прибилися ці орди негрів у смугастих бавовняних піжамах? Може, великий Барнум[167] розбив десь неподалік свій табір, притягнувши за собою цілий шлейф незліченних людей, тварин і демонів? Або десь близько зупинились його фургони, набиті безконечним гомоном ангелів, бестій та акробатів? Аж ніяк ні. Барнум був далеко. Моя підозра рухається в цілком іншому напрямку. Я не скажу нічого. Заради тебе я мовчу, Б’янко, і жодні тортури не видобудуть із мене зізнання.

XXXVIII

Того дня я вдягався старанно і довго. Нарешті вже готовий, я уклав перед дзеркалом своє обличчя у вираз невблаганної і спокійної рішучості. Я ретельно оглянув пістолет, перш ніж увіпхнути його до задньої кишені штанів. Ще раз кинувши оком на дзеркало, я торкнув рукою сурдут, під яким на грудях були сховані документи. Я був готовий виходити проти нього.

Я почувався напрочуд спокійно і мотивовано. Адже йшлося про Б’янку — чого б я тільки не вчинив задля неї! Я вирішив ні в чому не звірятися Рудольфові. Що ближче я пізнавав його, то сильнішим робилося в мені переконання, що це птах доволі низького польоту, нездатний злетіти понад буденністю. Я мав уже досить цього обличчя, що обмирало зі спантеличення і полотніло від заздрощів, якими він зустрічав кожне моє нове відкриття.

Замислившись, я швидко подолав недалеку дорогу. Щойно велика залізна брама затріснулася за мною, протремтівши здушеною вібрацією, я відразу ж увійшов до іншого клімату, інших віянь повітря, в чужу й холодну околицю великого року. Чорні гілки на деревах відгалужувались у відрубний і відірваний час, їхні ще безлисті вершечки розходилися чорними пагонами верболозу у високе і біле небо з-над якихось інших чужих широт, з усіх боків замкнуте алеями, відітнуте й забуте, як затока без відпливу. Голоси птахів, загублені і стишені у далеких просторах того розлогого неба, перекроювали тишу по-іншому, замислено брали її в роботу — важку, сіру, віддзеркалену навпаки у тихому ставку, і світ без пам’яті летів у те відображення, сунув наосліп, з усім розмахом, у цю велику універсальну сіру задуму, у відвернуті коркотяги дерев, які без кінця втікали, у цю велику розхитану блідість без межі й цілі.

З піднятою головою, холодний і дуже спокійний, я звелів доповісти про себе. Мене запровадили до напівтемної зали. Там панував легкий морок, вібруючи від тихої пишноти. Крізь відкрите високе вікно, ніби крізь щілину флейти, лагідними хвилями затікало повітря саду, бальзамічне і стримане, — немов до кімнати, в якій лежить невиліковно хворий. Від цих тихих інфлюенцій, що незримо проникали сюди через лагідні придихи фіранкових фільтрів, ледь наповнених аурою саду, оживали предмети, прокидаючись у зітханнях, лискуче передчуття тривожно перебігало рядами венецьких келихів у глибокій вітрині, листя на шпалерах шелестіло сполохано і сріблясто.

Потім шпалери гасли, заходили в тінь, і їхня напружена задума, роками накопичувана в цих сповнених темної спекуляції гущавинах, вивільнялася, ґвалтовно творячи з уяви сліпу маячню ароматів, ніби старі гербарії, всохлими преріями яких перелітають ключі колібрі і стада бізонів, пожежі степів і переслідувачі з припнутими до сідла скальпами.

Дивна річ: деякі старі приміщення ніяк не знайдуть собі спокою, ніяк не піднімуться понад своїм бурхливим минулим, а в їхній тиші знов і знову намагаються розігратися вже розв’язані і зниклі історії; дивно, як ті самі ситуації знову складаються в незліченних варіантах, вивернуті щоразу на інший бік у безплідній діалектиці шпалер. І так ця тиша розкладається дощенту, зіпсута і здеморалізована в тисячоразових обдумуваннях, самотніх розважаннях, божевільно обкидаючи шпалери своїми блискавками без світла. Навіщо приховувати? Хіба не доводилося тут щоночі присмиряти ці надмірні хвилювання, ці нагромаджені пароксизми гарячки, знімати їх ін’єкціями таємних засобів, що заводили їх у розлогі, заспокійливі і лагідні краєвиди, сповнені — хай-но тільки шпалери розступляться — далеких водойм і віддзеркалень?

Я почув якийсь шелест. Слідом за лакеєм спускався сходами він — кремезний і зібраний, ощадливий у рухах, засліплений відблиском грубих рогових окулярів. Уперше я стояв із ним віч-на-віч. Він виглядав непроникно, проте я не без задоволення відзначив уже після перших моїх слів дві борозни гіркоти і гризоти, що втерлися в його риси. І хоч поза сліпими зблисками своїх окулярів він драпірував обличчя маскою пишної недосяжності, я зміг побачити поміж її, маски, складками, як цим обличчям потайки майнув блідий переляк. Він поступово зацікавлювався, з дедалі уважнішого виразу було видно, що він уже перестає недооцінювати мене. Відтак він запросив мене до свого кабінету обіч. Коли ми входили, якась жіноча постать у білій сукні сполохано відскочила від дверей, немовби підслуховувала, і зникла у глибині помешкання. Чи це була Б’янчина гувернантка? Переступаючи поріг тієї кімнати, я відчув себе так, наче увійшов у джунґлі. Каламутно-зелений півморок був водянисто посмугований тінями опущених на вікна дерев’яних жалюзі. Стіни були пообвішувані ботанічними таблицями, у великих клітках пурхали маленькі барвисті пташки. Явно прагнучи виграти час, він став показувати мені зразки первісної зброї — розвішані на стінах дротики, бумеранги і томагавки. Мій нашорошений нюх виловив у повітрі запах кураре[168]. Коли ж він став демонструвати мені прийоми поводження з певною дикунською алебардою, я порадив йому бути якомога обережнішим і якомога певніше опановувати свої рухи, а свою заувагу підсилив витягнутим раптово пістолетом. Він ображено усміхнувся, дещо збитий з плигу, і поклав зброю на місце. Ми сіли за масивний письмовий стіл з ебенового дерева. Я подякував за сигару, яку він запропонував, пославшись на те, що не палю. Однак ця моя обережність викликала його схвалення. Затиснувши сигару в кутику обвислих вуст, він придивлявся до мене з небезпечною чемністю, яка аж ніяк не викликала довіри. Потім дещо ніби розсіяно, недбало гортаючи сторінки чекової книжки, він раптово запропонував мені компроміс, назвавши число з багатьма нулями і закотивши зіниці кудись у закутки очей. Моя іронічна усмішка змусила його негайно облишити цю тему. Зітхнувши, він розгорнув облікові книги й почав викладати мені стан свого підприємництва. Ім’я Б’янки жодного разу не пролунало між нас, хоч у кожному нашому слові вона була присутня. Я дивився на нього незворушно, а з моїх вуст не сходила іронічна усмішка. Урешті він безсило сперся на бильце.

«Не