Читати книгу - "Погоня за вівцею"

class="p1">(Це вже про мене).

— От тобі й маєш! — сказав я.

— Обов’язково хотілося б зустрітися з вашим батьком, — сказав я.

— Я не проти такої зустрічі. От тільки мене батько недолюблює… То вже вибачте, якщо доведеться вам зайти до нього самому, — відповів син Професора Вівці.

— Недолюблює?..

— Через те, що я без двох пальців і почав лисіти…

— Зрозуміло, — сказав я. — Дивак та й годі, правда?

— Може, мені як синові і не годиться так казати… Але він справді-таки дивакуватий. Відтоді, як з вівцею зустрівся, — його наче підмінили. Став вередливим, а іноді й жорстоким. Та насправді в глибині душі залишився м’якою людиною. Тільки послухайте, як він грає на скрипці, — і все зрозумієте. Вівця завдала йому шкоди. А через нього і мені.

— А ви любите батька? — спитала подружка.

— Аякже, люблю, — відповів управитель готелю. — Та батько мене недолюблює. Ні разу не брав на руки відтоді, як я народився. Ні разу слова теплого не сказав. А як я втратив пальці і полисів — постійно знущається.

— Я впевнена, що він робить це ненавмисно! — заспокоювала подружка.

— І я так думаю, — підтримав я.

— Дякую… — сказав управитель готелю.

— А якщо прийдемо тільки ми удвох — зможемо з ним поговорити? — спитав я.

— Не знаю, — відповів управитель готелю. — Мабуть, зможете, якщо звернете увагу на дві умови. Перша — треба чітко сказати, що ви прийшли розпитати про вівцю.

— А друга?

— Не кажіть, що це я вас прислав.

— Зрозуміло, — сказав я.

Подякувавши синові Професора Вівці, ми піднялися сходами на другий поверх. У коридорі було холоднувато і вогко. Лампочки ледве горіли, в кутках залягла товстим шаром пилюка. В повітрі плив запах старого паперу і людського тіла. Ми пройшли, як нам було сказано, до кінця довгого коридору й постукали у старі двері з облупленою пластмасовою вивіскою «Директор музею». Відповіді не було. Я спробував постукати ще раз. Ніхто не відізвався. І тільки за третім разом з-за дверей долинуло людське рикання.

— Не турбуйте! — кричав голос. — Ідіть, собі геть!

— Ми прийшли розпитати про овець.

— Ідіть під три чорти! — верескнув Професор Вівця. На свої сімдесят три роки він мав досить сильний голос.

— Нам обов’язково треба поговорити! — крикнув я через зачинені двері.

— Ідіоти! Мені нічого з вами говорити про овець! — сказав Професор Вівця.

— Однак мусите! — наполягав я. — Про вівцю, яка зникла тридцять шостого року!

Після короткої мовчанки двері рвучко відчинилися — і перед нами з’явився Професор Вівця.

Волосся Професора було довге і сиве наче сніг. Білі брови спадали бурульками над очима. На зріст він був — сантиметрів сто шістдесят, тримався з гідністю. Постать кремезна. Ніс виступав зухвало вперед ніби лижний трамплін.

Кімнату переповнював запах людського тіла. А втім, ні — це вже не був людський запах. Досягши певного рівня, він злився з часом і світлом. Підлогу захаращували старі книжки і документи настільки, що її майже не було видно. Більшість книжок — наукові трактати, написані іноземними мовами. Всі вони, без жодного винятку, були вкриті плямами. Праворуч під стіною стояло брудне ліжко, спереду під вікном — велетенський стіл з червоного дерева й обертове крісло. На столі спостерігався відносний порядок, купу документів притискало зверху скляне прес-пап’є у вигляді вівці. У кімнаті панувала напівтемрява — лише запилена настільна лампа на шістдесят ватт кидала на стільницю своє тьмяне світло.

На Професорові була сіра сорочка, чорний вовняний джемпер і майже безформні грубі штани з тканини «в ялинку». Під впливом світла сіра сорочка і чорний джемпер здавалися білою сорочкою і сірим джемпером. А, може, вони такими насправді й були.

Професор Вівця вмостився в обертове крісло по той бік стола і пальцем показав на ліжко. Обережно, ніби обминаючи міни, ми переступили через книжки, добралися до ліжка й сіли. Ліжко було настільки брудним, що здавалося, ніби мої «лівайси» навічно прилипли до простирадла. Зчепивши пальці обох рук на столі, Професор не спускав з нас погляду. Його пальці навіть на суглобах вкривала чорна шерсть, яка дивовижним чином контрастувала із сліпучо-білим волоссям на голові.

Піднявши телефонну трубку, Професор грубо звелів: «Негайно неси їжу!».

— Отже, — промовив він до нас, — ви прийшли поговорити про вівцю, яка зникла тридцять шостого року?

— Саме так, — відповів я.

— Гм-м-м… — промимрив Професор Вівця і гучно висякався у грубу паперову серветку. — Ви хочете щось розповісти? Чи щось запитати?

— І те, й інше.

— Ну тоді розповідай!

— Ми знаємо, куди втекла від вас вівця навесні тридцять шостого року.

— Гм-м-м… — знову прогугнявив він. — Ти хочеш сказати, ніби знаєш те, чого я, не жалкуючи сил, шукав упродовж сорока двох років?

— Справді знаємо, — підтвердив я.

— Напевне, якась нісенітниця!..

Я вийняв з кишені золоту запальничку і фотографію від Пацюка та поклав їх на стіл. Простягши свою волосату руку, Професор взяв запальничку з фотографією і довго розглядав їх під світлом лампи. У кімнаті запала тривала мовчанка. Подвійні віконні шибки не пропускали шуму знадвору, а шипіння — тир-тир! — старої лампи тільки підкреслювало гнітючість навколишньої тиші.

Закінчивши огляд запальнички і фотографії, Професор вимкнув лампу і товстими пальцями взявся терти повіки. Здавалося, ніби намагався втиснути очні яблука в середину черепа. Коли відвів руки від обличчя, його очі були червоні, як у кролика.

— Вибачте, — сказав він. — Мене так довго оточували самі ідіоти, що я перестав довіряти людям.

— Та нічого!.. — заспокоїв я.

Подружка приязно всміхнулася.

— Ти можеш уявити собі, у що перетвориться життя людини, якщо її геть-чисто позбавити можливості надавати своїм думкам словесної форми? — спитав Професор.

— Не знаю… — відповів я.

— У пекло! У пекло, де вирують самі думки. Без жодного сонячного промінчика, без краплини води… Таким було моє життя протягом тих сорока двох років.

— І все через вівцю?

— Так! Через вівцю! Вона кинула мене в таке пекло. Навесні тридцять шостого року.

— І ви пішли з Міністерства, щоб її розшукати?

— Пішов, бо всі службовці — йолопи. Вони не розуміють справжньої суті речей. Їм ніколи не збагнути важливості тієї вівці.

У двері постукали, а жіночий голос сказав: «Я принесла їжу».

— Постав і йди собі, — гримнув Професор.

Було чути, як стукнула таця об підлогу і як потім віддалявся тупіт ніг. Подружка відчинила двері і принесла їжу до стола. На таці стояли тарілки — суп з грінками, салат і фрикадельки для Професора і дві чашки кави для нас.

— Ви вже їли? — спитав Професор.

— Тільки що з-за стола встали, — і ми закивали головами.

— І що ж ви їли?

— Телятину, зварену у вині, — сказав я.