Читати книгу - "Огненний змій"

своїх музик і йшла вулицями викликати охочих повеселитись.

Натовп зростав безупинно, разом з тим, як посувався вперед. Нарешті поділилися надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, на чолі з Іваном, увійшла в вузький провулок, що йде понад ставом. Провулок цей від садових дерев, що зависали з обох боків, був майже темний; всі речі, на які не падала тінь, були незвичайно ясні при світлі місяця.

Іван і його товариші спинились перед низенькою хатою, майже зовсім закритою двома березами, що спустили над нею темні свої віти. Іван заграв на бандурі, а парубки й дівчата заспівали під дзвін струн зазивної пісні:

Вітер повіває, гілля розхиляє;

під моїми воротями скрипка-дудка грає.

Скрипка-дудка грає, мене мати лає,

мене мати лає, гулять не пускає.

Пусти мене, мати! Я не забарюся:

на милого подивлюся, додому вернуся.

Що ж це за хата, що перед нею всі віддали шану? Невже вона така важлива високими своїми березами зі своїм лелечим гніздом? Чи фарбованими дверима, на яких намальовано чубатого запорожця в червоних штанях, з бандурою в руках? Ні, не берези й мальовані двері привели сюди Йвана; а в цій хаті живе дівчина, що подібної на неї не знайдете не тільки в Воронежі, та ледве чи й у самому Глухові.

Ось вона, почувши знайомий дзвін бандури й пісню, вибігла з хати в легкому сільському вбранні — в червчатій плахті, в білій сорочці з вишиваними рукавами, з широкою стрічкою, пов’язаною на голові. Це була Маруся.

Користуючи з вільних сільських звичаїв, в яких збереглась ще давня простота, Іван обняв Марусю без дальших викрутасів і поцілував у повні губки. Дівчата оточили улюблену свою подругу. Іван змінив пісню й заграв до танцю:

І дощик іде, і метелиця гуде:

дівчина козака через вулицю веде…

Кілька голосів підспівували йому гуртом, інші танцювали; і веселий натовп подався вперед, як іраніш, і луна вторувала йому по той бік ставу.

Наближаючись до хати, в якій збиралися вечорниці, всі раптом спинились, жахнувшись; пісні замовкли; Іван обірвав не до ладу свою гру. На сході небо враз освітилося; з-за лісу вилетів огненний шар і, осипаючи околицю іскрами, розтягнувся довгою, хвилястою смугою й сховався за другим лісом. «Що це? Що це таке?» — стали питати з усіх боків, і ніхто не міг відповісти.

Тим часом парубки й дівчата, зібравшись у хаті, зачули шум, вийшли на вулицю й ще збільшили розмову. Розпитували й міркували без кінця; нагадували іноді й історії про такі чудеса; але ніхто не міг сказати напевне, що це за дивина. Тут хтось нагадав, що пора почати вечорниці, і це примусило всіх вернутися в хату.

Кілька дівчат, засукавши рукава білих своїх сорочок, взялися пекти млинці й варити варенуху, інші сіли працювати: одні прясти, інші вишивати заполоччю рукави. Парубки сіли між ними й стали жартувати, тобто витворяти штуки й баляндраси. Загальний регіт нагороджав жартовливу витівку. Нарешті дівчата, щоб позбавитись ущипливих натяків парубків, заспівали тужливої старосвітської пісні, яку склала, тужачи, мати, виряджаючи сина в похід. Іван вторував їм на бандурі.

Ой добрая годинонька була,

як матуся свого сина била.

«Ой, як будеш мене, мати, бити,

то не буду я з тобою жити.

Ой піду я з туги на Вкраїну,

і там же я, мати, не згину». —

«Ой вернися, мій сину, вернися,

внесу жупан, так ти й приберися,

придивлюся, мій сину, на тебе:

чи є такий козак на Вкраїні?

Чи є такий козак на Вкраїні,

як ти в мене, мій сину, вродливий…

Ой не жалкуй, мій сину, на мене:

не дай боже пригоди на тебе!

Як ти будеш пострелян-порубан,

ой хто ж тобі раноньки промиє?» —

«В полі, мати, дрібен дощик іде,

ой той мені раноньки промиє». —

«Ой не жалкуй, мій сину, на мене:

не дай боже пригоди на тебе!

Як ти будеш в степу помирати,

ой хто ж тобі голівку оплаче?» —

«В полі, мати, чорний ворон кряче,

ой той мені голівку оплаче».

Народня пісня для українця має особливий зміст, не помітний для стороннього слухача. Не знаючи нічогісінько про історію свого народу, простий селянський парубок, вслухавшись у сумовиту пісню про козаків, живим почуттям лине в минуле їхнє життя. Він і сам не зможе розповісти вам того, що почуває; але, коли б він дав вам свою душу, ви б здивувались, яке поетичне багатство звучить під похмурою оболоною! Тим-то й тепер, заслухавшись пісні, всі сиділи мовчки в якомусь непереможному зачаруванні й, здавалося, прислухалися до гармонії, що враз подала голос у давно поснулій душі. Нарешті один парубок скочив з лави й сказав: «Ну, дякую вам, дівчата, за пісню! Ви нам заспівали про козака, а ми вам про дівчину». І підібравши поли своєї свити, моргнувши на музиків, пішов уприсядки, приспівуючи веселої пісні:

«Галю, Галю чорнобрива,

чого в тебе брови криво?» —

«На козака задивилась,

тим брівонька і скривилась!»

Далі пісні не було вже чути: музики утяли слідом за ним; багато парубків виступило з дівчатами на середину хати, й гучний танок завирував. Танок кілька разів мінявся: грали горлиці, козачка, і шумить і гуде; але музики не втихали, бо на місце стомлених пар ставали другі, їх зміняли невпинно нові. Вечорниці розгулялись. Хто не танцював, сидів на лавах парами, і під гук музики наспівували один одному любовні розмови. Простора хата повна-повнісінька людей; але це нікому не заваджало: кожен казав своїй любій, що йому забажалось, не опасаючись, що хтось підслухає; і ніколи в кого під самим вухом лунав голосний поцілунок, це анітрохи його не дивувало й не примушувало навіть поглянути, бо біля нього сиділа його мила, від якої він міг дістати таку ж нагороду.

Скоро наспіли млинці з сметаною й солодка варенуха. Парубки й дівчата тісно обсіли довгий стіл і, попоївши, ще більше розгулялися, ніж досі. Танки знову почалися, тупіт і гук було чути далеко на вулиці.

Любо було й Марусі сидіти зі своїм Іваном, що тримав її за руку й так пильно дивився їй в очі, що від його поглядів у дівчини душа танула. Що він їй казав, вона й сама потім не пам’ятала, бо розмови під впливом музики зовсім не подібні на звичайні; слова ці не слова: це Інша музика, зрозуміла одній душі; і коли б усе, що тоді сказано, перекласти на щоденну нашу мову, то вийшла б, може, така плутанина,